+8 Київ
Сьогодні на сторінці хотіла поділитися, напевно, не політичним, а суто людським. Ішла я якось вулицею, підійшли до мене двоє чоловіків і кажуть: "Ми забудовники, самі з Чернівців, і ми забудовуємо зараз Бучу". Я постійно борюсь із забудовниками, тому що знаю, як забудовують Бучу, як забудовують історичний центр Львова. Знаю, оскільки я одержую звернення від громадян про те, що руйнують креативні зони, що руйнують дитячі майданчики, що не створюють парковки, а просто забудовують житлом, яке можна було би якнайшвидше та якнайдорожче продати.
Ну, але я поговорила з тими чоловіками, ну, кажу, я теж сподіваюсь, що дім собі збудую. Він дивиться на мене та каже: "Якщо буде взаєморозуміння, то буде і дім". Я дивлюсь на нього та не можу зрозуміти, що робиться в головах людей. Він бачить чиновника і зразу пропонує якісь свої послуги, щоб мати вигідні контакти на майбутнє. Я подивилась: "Та ні, дякую! Колись сама збудую". Дав мені візитку, я пройшла, а далі думаю: "А що собі людина подумала?" От зустрічає він народного депутата та той передусім жаліється, що в нього немає дому.
От до чого ми довели людей! Коли люди бачать політиків, депутатів, чиновників, то їм просто не вірять і розуміють, що якщо депутат говорить, що в нього нема будинку, то, значить, він автоматично щось хоче від людини. Та ні, не хоче він нічого. Я просто хочу людяності і щоб в усьому світі стало все на свої місця по справедливості. Тому що дуже важко починати вірити людям в такі моменти.
Днями прихопило у мами нирки. Захворіла, напевно, пісок. Ішла в аптеку купувати їй ліки. Побачила на лавочці біля нашого будинку на Троєщині безпритульного чоловіка. Він мене впізнав, привітався, сказав, що сам із Західної України, але чомусь запитав у мене, чому я не говорю російською мовою, я так гарно говорила нею в російському суді. Я сказала, що в російському суді говорила, щоб процес прискорити. А так я завжди розмовляю українською та завжди нею говорила. Чоловік, щоправда, теж із Західної України, але говорить більше російською, ніж українською. Але річ не в тім, а в тому, що в нього нога вражена гангреною. У лікарні йому сказали заплатити 700 гривень, у нього таких грошей немає – він джентльмен, бо віддав дружині з дитиною квартиру, тому зараз безпритульний.
Я поговорила з ним. Таких історій чую дуже багато, і вірити людям не завжди хочеться і не завжди можеться. Дала йому 500 гривень і сказала зачекати півгодини, щоб я знайшла йому інформацію, де безпритульні можуть у Києві знайти собі притулок, їжу, житло, роботу. Поки я пішла, перевіряла інформацію в комп’ютері, витягла йому цілу виписку, повернулась – усе, безпритульного вже немає. Виявляється, більше нічого, як взяти 500 гривень і піти набухатися, йому не треба було. Знову ж таки, дивишся на цей світ і думаєш, чи варто працювати заради людей.
На вулиці весна, не хочеться нікому псувати настрій. Це були просто кілька життєвих історій, які, на жаль, спостерігаєш незалежно від погоди і пори року, які є постійно та скрізь. Які то дають людям надію, то забирають. Я би дуже хотіла, щоб у кожного залишалася надія на те, що цей світ може стати кращим!
Джерело: "ГОРДОН"
