+8 Київ
Україна має абсолютне право впускати чи не впускати російських артистів
– Олександре Глібовичу, добрий вечір!
– Моє глибоке шанування. Слава Україні!
– Героям слава! Пам'ятаю, як був у вас у Пітері, і студія, і її обстановка були чорними-чорними, а тепер – світлі-світлі. Що сталося?
– Нічого, просто потрібно було зробити якусь передачку, і нас попросили трошки освіжити інтер'єр. А оскільки цього разу була тільки біла фарба, усе, відповідно, у біле й перефарбували.
– Знаєте, я дуже радий, що розмовляю з вами зараз. У мене дуже багато друзів у Росії. Це, повірте, не останні люди, лідери думок: прекрасні письменники, журналісти, художники, спортсмени, артисти. І відсотків дев'яносто із них дружно збожеволіли через українське питання. Ви у дивний спосіб зберегли тверезість погляду та ясність думки. Чому так трапилося і з вами, і з ними?
– Тому що я, на відміну від них, імовірно, розумію, що таке причинно-наслідкові зв'язки. Окрім того, я не співак і художник, а отже – у мене досить жорстке, дуже прагматичне мислення, і все, що відбувається, я, напевно, бачу в абсолютно реалістичних тонах, на противагу тим, хто захоплюється, розважається. Узагалі, думці артистів не треба надавати особливого значення. Україна зараз, звичайно, має абсолютне право на всі свої витівки щодо співаків і співачок, яких вона то впускає, то не впускає. Просто тому, що вони не розуміють, наскільки сьогодні тема Криму, Росії, Донбасу кровоточива та болюча для України. Вони це сприймають так само, як і все інше: як якусь гру, яку, награвшись, можна кинути та забути.
– У вас досі немає телевізора?
– Ні, у мене немає телевізора.
– Може, ви ще й тому так розумієте всі процеси? Телевізор же нав'язує свій погляд...
– Ні, адже його не приносять автоматники, не встановлюють і не вмикають. Кожен вибирає для себе сам. Окрім того, мені сьогодні довелося мати справу ще з одним українським каналом, і там чудовий, чудовий юнак показував здивованих кримчан, які не розуміли, чому, опинившись під владою Росії, вони зіткнулися із жахливою кількістю побутових і соціальних проблем. Для мене ці люди незбагненні. Адже навіть вирушаючи в туристичну подорож, людина вивчає країну, до якої їде, її звичаї й особливості...
– ...розумна людина...
– ...а якщо вона планує змінювати громадянство і в якийсь спосіб інтегруватись у країну, вона тим паче зобов'язана це зробити. І не на підставі рекламних буклетів, якими є офіційна преса, а того ж інтернету, який надає більш-менш об'єктивну картину. А тепер вони дивуються?! Вони що, не знали, що Росія – країна гнилих, роздовбаних доріг, жахливих черг у поліклініках, бруду, блюзнірства та кошмарів?! Що є два порівняно цивілізовані місця – Москва та Петербург, а все, що за межами цих міст, потопає у величезних, страхітливих проблемах. Вони дивуються, що в них ідіот-керівник у Криму. Ну вибачте, ми не можемо знайти більш-менш притомних управлінців узагалі в жоден регіон! Три чверті губернаторів – важко хворі кретини, у яких "Іван Грозний возив свого сина на лікування до Петербурга" (губернатор Орловської області Вадим Потомський на одній із прес-конференцій заявив, що Іван Грозний (1547–1584) возив свого хворого сина на лікування до Петербурга, заснованого в 1703 році. – "ГОРДОН"), які не одразу знаходять вихід із кімнати, які малосвідомі. Проблема кадрів – першочергова, тому що їх немає! Чому кримчани думали, що їм спустять якогось архангела чи генія управлінства? Та немає таких у Росії! Туди призначили такого самого романтичного дурня, який буде робити ті самі помилки та доведе Крим до ручки, до того самого стану, у якому, наприклад, Вологодська область. А чим Крим кращий?! Його жителі помиляються. Вони прагнули в таку Росію.
– Я знаю, що, за опитуванням сайта sobaka.ru, вас визнали лідером думок у Санкт-Петербурзі...
– Так...
– ...цікаво... Тобто не всі в Росії збожеволіли?
– Так. З огляду принаймні на підсумки цього голосування...
– ...обнадійливо...
– Це дуже дивно, бо всі знають мою позицію щодо українського питання. Не те щоб вона непримиренна, але вона була розумна від початку. Хоча, повірте, я не українофіл. Я взагалі далекий від усяких пристрастей стосовно будь-якої держави та народу. Але тут я просто розумію трагізм гри, яку розпочала Росія.
– Скажіть, яку основну помилку зробила Росія щодо України, на вашу думку?
– Абсолютно жодної! Просто під словом "Росія" ви зобов'язані розуміти те історико-політичне утворення, яке у принципі своє життя бачить у захопленні, агресії, насадженні себе, у грубих спробах усунення будь-якого інакодумства. І це традиційно для Росії вже протягом кількох століть. Вона ніколи іншою й не була. І через те, що кілька божевільних інтелігентів намалювали вам Росію як певну квінтесенцію піднесених думок і уявлень, вона такою не стане. Навіть якщо згадати якесь "визволення" Європи радянськими військами в 45-му році. Вдумаймося, що це було насправді. Звільнити – це значить дати свободу. А радянські війська звільняли держави та країни, щоб обплутати їх своїм колючим дротом, насадити власні маріонеткові уряди, ізолювати, переслідувати за інакомислення та купати ці країни в крові, якщо вони насмілювалися обурюватися. Ми пам'ятаємо й угорські, і польські, і чеські, і всі інші події. Яка це, до чортової матері, свобода?! Тобто Росія не робить помилки як такої, вона лише відповідає своєму сформованому історичному образу, який не буде іншим, не спокушайтеся. Тільки дуже ослаблена Росія може прикинутися добренькою, нещасною та благодушною до сусідів.
Мінські угоди – це мерзенний, кривавий і брудний баланс
– Що робити сьогодні з Кримом і Донбасом і Україні, і Росії? Зрозуміло, що Україна хоче отримати їх назад. Росії важко утримувати ці регіони, вони як валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода. Що буде далі з цими територіями, на вашу думку?
– Я не циганка та не можу сказати, але, гадаю, якщо Україні ще будуть потрібні ці землі, найімовірніше, вона їх отримає назад. Просто тому, що в Росії немає ні кадрових, ні фінансових можливостей нескінченно все це тягнути. Ми бачимо на прикладі Донбасу, що планували це як якусь красиву, романтичну історію поширення "русского мира", але все знову-таки впиралося у відсутність виконавців. І замість якихось московських лицарів у сяйливих обладунках туди прийшли просто урки різного ступеня романтичності, які виявилися звичайними кримінальниками, не здатними ні на що, окрім як утримувати ситуацію терором, набивати підвали трупами та закатованими. Це не може тривати довго, конфлікт на Донбасі завершиться у природний спосіб. Тобто, я підозрюю, що всі ці захарченки та плотницькі рано чи пізно почнуть вимагати або від українського, або від російського уряду мільйон доларів, ящик горілки, блондинку в панчохах і вертоліт. І на цьому все закінчиться, як завжди і відбувається у терористів.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ви сказали про урків. Дивіться, яка на них затребуваність: велика частина українського народу дружно голосувала за Януковича, причому переважно Донбас і Крим. Тепер вони так само дружно ходять на похорони всіх цих хлопців: Гіві, Мотороли. Це кошмар якийсь, чому так? Чому не найкращі зразки приваблюють, а найгірші?
– Тому що homo – досить порочний тип за своєю природою. Його розум улаштований так, що, на жаль, коли виникає необхідність вибору між добром і злом, правдою та брехнею, зазвичай він обирає неправду та зло. Це наша з вами загальнолюдська риса. Не забуваймо, що наш мозок формувався в темні епохи палеоліту, коли саме ці риси забезпечували виживання. Тому людина взагалі – досить бридке явище. Але чому так відбувається, я тобі, Гордоне, сказати не можу. Окрім того, ми не в змозі сегрегувати безпомилково, яка кількість людей прийшла на ці похорони добровільно, скільки брало участь у них тому, що вони взагалі під гіпнозом, а скільки з них – божевільні, щирі фанатики? Але я підозрюю, що насправді затятих шанувальників небагато.
– Ви сказали, цитую: "Я на боці України, але боюся її перемоги". Чому?
– Тому що ви дуже азартні, друзі мої, і, здобувши якісь вагомі перемоги, усерйоз порушивши той мерзенний, крихкий, але все одно кривавий, брудний баланс, який є зараз на Донбасі – Мінські угоди (просто назвімо ці домовленості тим, чим вони є насправді – мерзенним, кривавим і брудним балансом)...
– ...сто відсотків...
– ...ось порушивши їх, ви дуже захопитеся. Ви ж мене вразили абсолютно! Коли ця історія почалася, я думав, що Україна не протримається і трьох–чотирьох днів, тому що на вас кинули практично всю таємну військову міць Росії. Але ви вистояли та зуміли зафіксуватися на тих рубежах, у межах яких на той момент було розумно закріплюватися. Адже я розумію, що глибше входження на територію Донбасу зробило би для вас необхідною своєрідну люстрацію, зачистку та чистку, – це було би просто неминучим. Але так ви втратили би дуже багато прихильників, тому що зрозуміло, у які кольори пофарбувала ваші дії і російська, і світова преса. І тут, скажімо так, Україна би більше втратила. Тому добре, що ви не рушили далі й у вас поки немає можливості розставити крапки в цьому питанні.
– Чого далі чекати Україні від Росії? Яких дій?
– Тих самих, що ви вже отримували. Доки Росія буде існувати в контексті реалізації своєї історичної ролі, доки гратиметься в імперство, імперію, царя та православ'я, вона іншою стати не зможе. Просто-таки потрібно розгорнути ті книги, які розповідають про Росію XVIII–XX століть, і ту, яка була замаскована під словами "Радянський Союз", і ми побачимо ту саму настирливу імперщину та почнемо розуміти, що це і є форма існування. Нерозумно висувати претензії до певних організмів, що вони саме такі, якими є. Нерозумно намагатися читати моралі акулі за те, що вона, уп’явшись і прокрутившись навколо своєї осі, вириває шматок м'яса із жертви. Це нормальна тактика дуже багатьох акул. І тому нерозумно висувати претензії до Росії за те, що вона існує у своєму власному історичному контексті.
Прибираючи з назв вулиць і площ імена одних катів, їх, як показує досвід, одразу замінюють іншими, не менш огидними
– Що ви думаєте про Надю Савченко?
– Я боюся про це думати. Я стільки зусиль і пристрасті вклав у її звільнення, вона мені так подобалася! Я справді захоплювався її красою, стійкістю, мужністю. Але, як з'ясовується, сильна людина у в'язниці – це, як не дивно, людина в дуже гарному, вдалому та зручному середовищі, де можна показати свої найкращі риси. А ось випробування волею, політикою, можливостями, мені здається, вона нині не витримує.
– Я вважаю, що другий Майдан ознаменував остаточний розрив, прощання України з радянською владою. Зараз у нас повним ходом іде декомунізація. Ви, напевно, знаєте: змінюють назви вулиць, площ, зносять пам'ятники тиранам більшовизму. Процес, на мій погляд, дуже гарний, цікавий і повчальний для всіх пострадянських країн. Що ви думаєте про декомунізацію?
– Я думаю, що ви робите на своїй землі те, що хочете, хлопці. Чому ви в мене питаєте? Зрештою, я вам цього ні дозволити, ні заборонити не можу. Мене доля всіх цих ідолів, монументів будь-якого типу абсолютно не хвилює та не турбує. Я, як ви знаєте, не хворію на комуністичну, так само як і на будь-яку іншу ідею. Я абсолютно стерильний від політичних пристрастей, будь-яких узагалі.
– Але ви хотіли би, аби в Пітері знесли, наприклад, цей моторошний (але гарний, до речі) пам'ятник Леніну? Щоб прибрали імена Леніна, Свердлова, Дзержинського та інших із назв вулиць і площ? Чи вам усе одно?
– По-перше, мені справді все одно. По-друге, прибираючи з назв вулиць і площ імена одних катів, їх, як показує досвід, одразу замінюють іншими, не менш огидними. Нелюди з того, царського табору, були не меншими мучителями, ідіотами та солдафонами, ніж ті, які прикрашають площі тепер. І заміна одних негідників на інших не може мене ні надихнути, ні порадувати. Тому що, знаєте, у російських народовольців – Івана Каляєва, Петра Лаврова, Віри Засулич – є певна чарівність, це ті люди, які виходили битися...
– ...романтики...
– ...ні, річ навіть не в цьому, усі терористи – романтики. Тому що романтизм і релігійність – це основа тероризму, два головних до нього спонукання. Але вони все-таки намагалися ту Росію зрушити в бік розвитку, свободи, науки, Європи. Їм так мріялося принаймні. Інша річ, що врешті їхні мрії теж набули страшного втілення. Але вони хотіли звільнити її від вічного імперського маразму, коли Росія приносить у жертву певній ідеї, якої сама не може сформулювати, покоління за поколінням. Як з'ясовується, поняття "русского мира" полягає в тому, що всі на світі поліклініки мають бути з гнилими підлогами, у які нога провалюється до коліна, і дорогами, щоб ними не можна було їхати. Жодних інших відчутних проявів російської ідеї немає.
– Ви сказали, що російська ідея завжди веде до одного – необхідності намотати чужі кишки на гусениці танків. Приголомшливе формулювання...
– Правильно. Але для того, щоб зробити абсолютно гнилу підлогу в поліклініках, куди зможуть приходити відвідувачі, потрібно спершу територію, де будуть розташовані медустанови, розпрасувати танками. Адже російську ідею треба якось просунути. Чомусь так просто, усі ці дурні бельгійці, англійці, українці, поляки не хочуть гнилих підлог...
– ...так, дивно...
– ...розбитих доріг, хрінової соціалки, тотальних злодіїв. Цих усіх "приголомшливих", "чудових", "світлих" сторін російської ідеї вони не хочуть оцінити. Вони не бажають бути інтегрованими в такий спосіб життя.
Коли я прийшов до Держдуми, Росією керували так звані демократи, які загалом були такою самою досконалою сволотою, як і нинішня влада
– Чотири скликання ви провели у Державній думі Росії. Сьогодні це інша Держдума?
– Звичайно. Тому що я прийшов ще в першу, абсолютно вільну Державну думу, де справді можна було змінювати дуже багато, бути зухвалим, нахабним, у якій було можливим у будь-яку хвилину зайняти трибуну та здобути коло однодумців, людей вільнодумних (у контексті того часу, звичайно). Не забувайте, коли я прийшов до Держдуми, Росією керували так звані демократи, які загалом були такою самою досконалою сволотою, як і нинішня влада. Адже демократи сьогодні такі нещасні тільки тому, що в них відібрали право закривати видання, телевізійні станції, у них забрали можливість когось репресувати, публічно шельмувати та ненавидіти. Тепер цим займаються чорносотенці, ті самі, яких демократи гнобили у 90-ті. Імовірно, колесо фортуни повернулося назад. Друже мій, я сподіваюся, за нас із вами воно повернеться ще кілька разів. Але, Гордоне, не спокушайтеся, суть від цього абсолютно не зміниться!
– Воно все одно повернеться не в той бік. Із кимось у Кремлі ви сьогодні підтримуєте стосунки?
– Ось так я тобі зараз просто взяв і розповів! Звичайно, так, тому що неможливо жити в медійному полі, не підтримуючи стосунків у Кремлі.
Фото: Александр Невзоров / Facebook
– Я знову процитую класика. Ви сказали: "Я із презирством ставлюся до процедури так званих виборів і вважаю, що настав час світових урядів". Це справді так?
– Звичайно, тому що, живучи в Росії, абсолютно неможливо зберегти ілюзії про те, що вибори – це щось розумне та конструктивне. Адже, дивись, якщо збереться 50 тисяч алкоголіків і дурнів і вони щось вирішать, ти будеш мати право посміятися над їхнім рішенням, так? А тут набагато більшій кількості людей, які із власним життям розібратися не здатні, пропонують вирішити долю країни, так?..
– ...так, абсолютно...
– Серед них є маса чудових людей, але вони дуже схильні до навіювань. У певних ситуаціях вони добрі, милі та чарівні, але вони не можуть оцінити силу та важливість проблеми, не в змозі вирішувати такі глобальні речі. У яких-небудь франціях, де корона президента є бутафорською, картонною, пофарбованою бронзянкою, де президент не має права взагалі ні на що, у нього немає можливості навіть особисте збагачення здійснити так, як йому хочеться. Він не може пісяти на колесо літака...
– ...шкода...
– ...так, він не може кинути проти парламенту танки. Він нічого не може! Навіщо, власне кажучи, цей бідний Макрон махав носом протягом трьох місяців і так гарячкував?! Щоб отримати цей пшик із назвою "президентська влада у Франції"? Там усе це розмежовано. А в Росії унаслідок нескінченних маніпуляцій із довірливими, але переважно феноменально неосвіченими людьми політичний результат виходить, зазвичай, страшним.
– Ви добре знаєте історію. Скажіть, осінь 2017 року у вас ніяких асоціацій не викликає?
– Ні. Ви розумієте, друже мій, Росія давно потребує революції. І це єдине, що їй по-справжньому потрібне, адже там її ніколи не було. Те, що відбувалось у 1917 році та протягом усієї російської історії з нескінченними разіними та пугачовими, – усе це не було революціями. Це була заміна одних мерзотників на інших. Водночас корінний принцип взаємовідносин влади та народу ніколи не змінювався. Він завжди залишався таким самим, просто царів змінювали секретарі ЦК, а пізніше – президенти. Необмежена можливість розпоряджатися життями та долями мільйонів, на свій розсуд калічити, ізолювати, нагороджувати, збагачувати чи розоряти – цей принцип нікуди не подівся. Але, на жаль, у світі вже так не живуть. Це нежиттєздатна конструкція, яку відкине решта людства.
Нємцова мені не шкода
– Коли в Москві недалеко від Красної площі, майже на очах у всього світу вбили Бориса Нємцова, багато хто в Україні, зокрема і я, сприйняв це як утрату рідної людини. Вам шкода Нємцова?
– Ні...
– ...я завмер...
– Ні, не шкода.
– Чому?
– На відміну від вас, глибоких романтиків, я взагалі не жалісливий. Ти можеш собі уявити, як я зронюю над ким-небудь чи чим-небудь сльозу, окрім як над серією "Піратів Карибського моря"?
– Ні...
– Так, це важко. Нємцов був дуже милою, симпатичною людиною, у нас були чудові стосунки. Але він свого часу продемонстрував, скажімо так, ті самі патологічні риси, які проявляє будь-хто, діставшись до влади в Росії. Даремно ви думаєте, що він був таким близьким і великим другом України.
– Що ви думаєте про Навального?
– Він мені, безумовно, симпатичний, але в його суперечці з Алішером Усмановим я став на бік останнього. Тому що, зрозумій, Гордоне, зі мною складно, я вважаю шахраями всіх!..
– ...я теж. Абсолютно!
– Є успішні шахраї, є ті, які їм заздрять, і ті, що тільки мріють стати успішними шахраями та лише починають своє сходження. Тому що вчинки, яких не пояснює нормальне раціо, звичайна користь, – вони, найімовірніше, патологічні, і в їхній основі лежить той чи інший фанатизм. А завжди приємніше мати справу зі злодієм, ніж із фанатиком. До того ж я можу тобі сказати, він не пройшов мого тесту на "Крим наш / Крим не наш"...
– ...звичайно...
– ...а для мене – це ознака наявності чи відсутності елементарних уявлень про добро та зло, які повинні бути у так званого політика, тобто в людини, яка береться вирішувати долі мільйонів людей, а особливо – в Росії.
– Навальний – проект ФСБ, як ви думаєте?
– Слухай, ну я ж не бачив жодних документів. До того ж ти занадто розумний, щоб ставити такі запитання. Дуже багато людей та організацій були свого часу проектами ФСБ, потім вони рвали ці повідці та пішли у вільне плавання...
– ...їх можна порвати?
– Можна, чому ні? Кидалися на своїх же колишніх господарів. Потім знову поверталися. Тому вкрай нерозумно говорити про те, хто в Росії агент ФСБ, а хто – ні. Це ніяк не компрометує людини. Деколи ФСБ використовують для того, щоб організувати собі міцний стартовий майданчик, а потім, злетівши...
– ...рвати повідці...
– ...на прощання якийсь непристойний жест ручкою.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Володимир Вольфович Жириновський, по-вашому, геній?
– Ну, якщо він геній, то тільки циркового мистецтва. Йому все-таки потрібно рано чи пізно придбати великий накладний червоний ніс і картату кепку. У нього є, звичайно, певна кількість шанувальників, але вони схожі на тих, які раніше в римських цирках спостерігали за бійками та вбивствами страусів, наприклад. Було там кілька імператорів, які дуже любили на арені розстрілювати з луків цих птахів. Тобто пристрасть до Жириновського – найвищою мірою патологічна. Але в Росії є любителі жорсткої клоунади та граничної риторики. Але розумієш, Гордоне, ніколи не можна нічого говорити з упевненістю, тому що ті люди, які сьогодні складають клятви в прихильності Жириновському, можуть виявитися цілком нормальними та через півроку полюблять кого-небудь діаметрально протилежного. Вони це дуже добре вміють.
– Ви вважаєте, що Росія була розгромлена Чечнею. А що ви думаєте про Рамзана Кадирова?
– О! Рамзан Кадиров – на якомусь роздоріжжі. Я боюся, що він вибере неправильний шлях. У нього є шанс або залишитися таким ось феодальним, примітивним царем, і тоді його царюванню покладе край або заряд тротилу, який опиниться в потрібний час і в потрібному місці, або великий кавказький кинджал. Просто тому, що замкнутий у своєму просторі східний деспот, зазвичай, традиційно так і закінчує. Або Рамзан Кадиров спробує інтегруватись у цей світ, у якісь інтелектуальні можливості та зрозуміє, що для Чечні як для держави ця кавказька феодальна тупиковість – смертельна, як для будь-якого іншого державного організму сьогодні. Шанс, що він це зрозуміє, нікчемний. Але, як сказав Гокінг: "Навіть найменша ймовірність – це ще не нуль".
– Я вам поставлю зараз дуже страшне запитання: що ви думаєте про Володимира Путіна?
– Я думаю, нерозумно припускати, що Володимир Путін – це якесь окреме від Російської Федерації явище. Він та вишенька на торті, яка і має бути на тій Росії, якою вона сьогодні хоче бути. У країни саме той період, коли всі пристрасті спрямовані тільки на власну силу, незаперечність, в імітацію військової могутності та впливу. Путін, звичайно, на цьому весіллі – ідеальний тамада. І воно, зрозумійте, усе одно би тривало, навіть якби тамада засоромився, вийшов і застрелився. Адже він нічого, власне, і не придумав, так?..
– ...звичайно...
– ...він усього-навсього чітко йде тією стежкою, яка була для нього прокладена історичною, дрімучою Росією, до ідеалу якої сьогоднішня Росія і прагне. От і все. Путін – просто послідовник.
– "Вишенька на торті" – ідеальне визначення, браво! Ваш дідусь був генералом КДБ. Вас вербували коли-небудь у цю організацію?
– А навіщо мене вербувати, коли мій дідусь, як ви справедливо зауважили, був там генералом?! Якраз це і забезпечувало мені і допомогу, і дружбу. Усі пам'ятали з такого ось віку (показує рукою невелику відстань від підлоги) маленького Сашка Невзорова, який виріс у цих коридорах. Кому, цікаво, спало на думку мене вербувати? Навіщо, головне?
Російська телевізійна пропаганда – порнографічний журнал, який здатен викликати ерекцію, але не може виростити пеніс
– Ви не боїтеся, живучи в Росії, так різко часом про неї висловлюватися? Говорити речі проти держави?
– Зрозумійте, на щастя, досі у цій державі всі гроші, які відпускають на створення єдиної, стрункої ідеології, розкрадають по шляху до тих самих ідеологів, які повинні цю систему створювати. І якогось Syllabus errorum (тобто "Список помилок"), який наказував би росіянам, як саме треба думати, взагалі не існує. До того ж не забувайте, що я професіонал і досить вправно вмію проходити між струменями дощу, як говорить японське прислів'я. І чудово знаю, де є межі надлишкового зіткнення з законом. Зрозумій, я боєць. І моє завдання – вражати ідеологічні цілі. А не те, щоб підставляти свій лоб, хай це роблять...
– ...дурні...
– ...новобранці та дурні. Як у будь-якого професіонала-найманця, моє завдання не тільки вразити та спалити ідеологічні танки супротивника, але ще й уціліти в цьому бою.
– На вас коли-небудь робили замах?
– Ну було всяке, але мені це вже не настільки цікаво обговорювати...
– Що ви думаєте, не дивлячись телевізора, про пропагандистське російське державне федеральне телебачення, яке задурманює мізки довірливих росіян ?
– Я це завжди кажу, що порнографічний журнал здатен викликати ерекцію, але не може виростити пеніс. І якщо ця пропаганда працює, то вона дуже адресно та точно діє на ті риси людей, які в них спраавді є. Мені взагалі страшно цікаве запитання: чому Росія щоразу повертається на круги своя? Що в ній сидить за нагнійник, моторошний шип, який розгортає її до вихідного стану? Це велика загадка, до речі, і прямої відповіді немає. До того ж усякі там розмови про російську культуру та про її надзвичайну корисність – це такий самий блеф. Тому що, ти знаєш, наприклад, коли в Росії найбільше говорили про Пушкіна?
– Напевно, у його ювілей, 200-річчя...
– Абсолютно правильно. А ще в 1937 році (100-річчя з дня загибелі поета. – "ГОРДОН"). Усе було затоплено Пушкіним. Я вже не кажу про нескінченні заходи та незліченні академічні видання, але все це було. І ми бачимо, до якої міри цей культурний фактор був безпорадним...
– ...перед масовим терором...
– ...перед реальністю, на яку він ніяк не зміг упливати, а якщо і вплинув, то, може, тільки у зворотний бік.
Фото: Фелікс Розенштейн / Gordonua.com
– Під час святкування Дня Перемоги по всій Росії пройшла акція "Безсмертний полк". Ви в ній брали участь?
– Ні, зрозуміло. По-перше, тому що я в принципі в жодних акціях участі не беру, а по-друге, тому що вона мені не подобається, зокрема, тією бездумністю, із якою люди на неї виходили. Адже серед тих загиблих, портрети яких вони несли, – безліч убитих, замучених, закатованих із провини нескінченної тупості радянського командування. Це люди, які опинилися та полягли в котлах, бо генерали були переважно ідіотами. Це люди, які померли на фронті від голоду чи від браку медичної допомоги. Хто є реальним винуватцем? Що, німці?! Чума, пожежа чи якесь інше лихо – ось так їх можна позначити. Але завдання уряду, держави й армії – забезпечити грамотну оборону з мінімальними втратами людей, техніки та міст. І щоразу ми впираємося в те, що в нас ніхто не може назвати точної цифри загиблих у Другій світовій війні з боку Росії. Починали із 12 мільйонів, тепер уже нарахували 41. Гордоне, у мене моторошніші уявлення про це, боюся, що росіяни просто не знають, скільки їх було вбито. Навіть більше, я побоююся, що це їх не дуже цікавить. Як цвяхи, які вважають себе матеріалом для держбудівництва, витратними у принципі, коли кожен із них готовий надати кінцівки, життя, свободу, долю у розпорядження цій державі. А з урахуванням того, що керують країною, як правило, ідіоти, то і розпорядження їхнє – абсолютно ідіотське.
У радянські часи церква була наскрізь пронизана ЧК
– Ви навчались у Московській духовній семінарії, але врешті стали атеїстом. І ви говорили, мені зокрема, коли ми раніше спілкувалися, що не зробили духовної кар'єри з причини вашої нормальної сексуальної орієнтації. А що, так усе погано в церкві?
– Ні, у якому сенсі погано? Для людини з іншою сексуальною орієнтацією, яку я не вважаю ненормальною (вона просто інша), там справді все в порядку. Це люди, які, на мій погляд, гідні найглибшого жалю, бо вони не знають багатьох радостей, які ми знаємо. Я би їм, звичайно, усе одно радив хоча б разочок спробувати. Але треба розуміти, що вони здебільшого приречені на якусь, скажімо так, іншу орієнтацію навіть не зі своєї волі. Тому що, якщо ти архієрей і раптом з'явився десь із двома в міру занепалими панянками, чи поїхав із ними куди-небудь, чи мандруєш разом із ними в поїзді, тобі рано чи пізно заборонять служіння. А якщо ти те саме робиш із двома рожевими та гнучкими іподияконами, які до того ж регулярно кудись ходять епілюватися на вимогу владики (про що вони самі чесно пишуть у своїх нотатках і викладають у соціальних мережах), то ти абсолютно безкарний, тому що іподиякони, вибачте, годяться. Адже що таке духовенство – це здоровенні, кремезні мужики, які безупинно жеруть, ніфіга не роблять, але яким усе одно треба. Фізіологія – це не церковна старенька, вона проповіді не слухає. Але є небезпечний варіант – дівки. Вони народжують, приходять із мамами, починають ридати під стінами собору...
– ...від дівок – усі проблеми...
– ...так, вони хочуть заміж. А тут іподиякон – рожевий і гнучкий, і він знає, що якщо він відмовиться, то піде назад класти асфальт, для чого, власне кажучи, і призначений. Тому там, звичайно, такий потужний "блакитний" вал.
– Олег Калугін – генерал КДБ у відставці, який виїхав до США, розповідав мені в Нью-Йорку, що й Олексій, і Кирило – це його клієнти. Так і наш патріарх Філарет казав мені, що жодне хоч трохи серйозне церковне призначення без КДБ не проходило у принципі. Це так?
– Звичайно! А що тут за відкриття Америки? Це, по-моєму, так само очевидно, як зміна пір року чи рух Землі. Усе це абсолютно зрозумілі речі. А як би ти пропонував ідеологічній, тоталітарній, пристрасній у своїй пропаганді державі ставитися до якихось інших поглядів? Звичайно, церква була наскрізь, повністю пронизана НК. І я просто пам'ятаю, як ми реготали з отця бібліотекаря, який, підходячи до ікони, не хрестився, а звично підкидав руку (прикладає долоню до скроні). І в нього на камилавці я довго намагався, але, по-моєму, усе ж розгледів слід від кокарди. Тому що він, будучи старим досвідченим чекістом, пробував усе-таки її туди пригвинтити. Потім, ну ти пам'ятаєш, були всякі архієреї смішні в історії радянської сталінської церкви, коли одному з них вдалося загасити (до речі, на півдні Росії) маленький національний конфлікт. І потім ледь умовили Брежнєва, який дізнався про цей випадок, не давати тому архієрею народного артиста. А Леонід Ілліч серйозно збирався! Тому що знав, що цей дядько тільки 15 років тому відпустив бороду, курить потайки в сортирі, був змушений вивчити всю цю церковну хрінь і насправді жодного стосунку до жодної церкви не має.
Підозрюю, що Україна ніколи не пробачить Росії
– У нас залишилося кілька хвилин – буквально п'ять питань у такому жорсткому режимі. Ви сказали, що вся історія християнства – це історія антисанітарії, що прогресує. Чому?
– Ну як чому? Тому що протягом багатьох століть, ми це бачимо з житій святих, нормою, абсолютним благом для християнина було нехтування власною плоттю. І ті, хто сьогодні намагається це заперечувати, кажуть, що ці святі не мали рації. Тому що ми на кожному кроці бачимо бруд, гній, кал, злизування блювоти та вошей. Франциск Ассизький узагалі витягав із шевелюри вошу, цілував її та запускав назад!..
– ...молодець...
– Це було добрим тоном.
– У чому для вас полягає національна ідея Росії?
– У тому, щоб обігнати Америку за кількістю нобелівських лауреатів...
– ...клас!..
– ...це єдина гідна національна ідея, але вона дуже складна. Я підозрюю, що Україна, звичайно, ніколи не пробачить Росії. Принаймні за нашого з тобою життя, усе те мерзенне, що вона накоїла у вашій країні, не забудеться, і це буде правильно. Але коли все це мине, коли в нас згине марево (а воно згине і зруйнується) і припиниться маразм, ось тоді Росія знову зможе мобілізувати ті потенціали, які колись дали Вернадського, Івана Петровича Павлова. Ось та, справжня Росія, яка теж є.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Україна сьогодні роз'їжджається. За роки незалежності, за середніми оцінками, 10–11 мільйонів українців виїхало за кордон. Росія теж їде?
– Я не відстежую, чесно кажучи, статистику, але я розумію, що для дуже багатьох людей – це абсолютно неможливо з причини занадто закабаленої свідомості, незнання мов і відсутність надій на те, що вдасться облаштуватися в іншій країні. Дивись, у вас відбувся Майдан, а у нас – ні. У вас відбулася Революція гідності, а у нас вона, з огляду на численні причин, поки неможлива. Дійсно, ми абсолютно різні народи. У нас абсолютно різні уявлення про добро і зло, різні ступені доблесті і розуміння того, що таке гідність. Українці їдуть для того, щоб придбати якусь кращу долю, і їх не можна за це засуджувати, це теж чудово. А ось російською, на жаль, долати цю гравітацію Росії – культурну, державну, пропагандистську – набагато важче.
– Олександре Глібовичу, я від усієї душі хочу подякувати вам за гарну розмову. Я як чистої джерельної води напився, спасибі! Поставлю останнє запитання...
– ...так, дорогий...
– ...я в Україні, ви в Росії, ми побачимо нормальне життя на нашому віку? Коли ми скажемо собі: "Так, усе було не дарма". Коли ми зможемо спокійно їздити з України до Росії та навпаки, дружити, як раніше?
– Ні. Ми якраз можемо єдине, і це буде прикметою нашої нормальності (я говорю з боку Росії), якщо ми наберемося мужності і скажемо: "Все було, бл...дь, дарма! І Крим, і Донбас!".
– Спасибі велике. Успіхів!
Записала Вікторія Добровольська
