Закриті засідання без стенограми, кнопкодавство, порушення Конституції. Приклади феєричних голосувань у Верховній Раді G

Приклад №1. 16 вересня 2014 року український парламент із численними порушеннями норм регламенту ВРУ ухвалив сумнозвісний закон "Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей". Однак, усупереч вимогам ст. 94 основного закону України та ч. 2 ст. 130 регламенту ВРУ, цей документ уже майже два з половиною роки ніяк не потрапить на підпис президенту, який його подав на розгляд парламенту, визначивши як невідкладний для позачергового розгляду.

Цей законопроект внесли до порядку денного пленарного засідання того ж дня, коли він надійшов до Верховної Ради, а саме 16 вересня 2014 року. Однак до парламентських комітетів він потрапив лише через кілька днів після його ухвалення як закону.

На обговорення й ухвалення закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей" народні обранці витратили аж 1 хв 45 сек. свого дорогоцінного часу. Чи встигли вони хоч поверхово ознайомитися зі змістом цього документа і що змусило їх настільки легковажно поставитися до ухвалення такого відповідального для держави рішення?

Напевне, саме свою легковажність народні депутати і намагалися приховати від громадськості, ухвалюючи вказаний законопроект на закритому засіданні. Марно шукати стенограму цих обговорень, її просто не існує. Водночас на загал винесли лише текст ухваленого закону та супровідних документів до законопроекту. Натомість інформації про перебіг обговорення закону (зокрема стенограму), результатів голосування й інших даних, які дають можливість установити персоналії тих, хто підтримав його ухвалення, обранці вирішили не оприлюднювати.

Дані з офіційного веб-порталу Верховної Ради вказують, що питання про проведення 16 вересня 2014 року закритого засідання парламенту ставили на голосування двічі. О 10 год. 7 хв. таке рішення підтримав лише 121 народний депутат ("проти" – 17, утримався – 1, не голосувало – 204). Натомість поіменне голосування, що відбулося об 11 год. 47 хв., виявилося більш результативним. "За" проголосувало вже 265 обранців ("проти" – 22, утримався – 1, не голосувало – 104). З огляду на цю інформацію, можна констатувати: колишній голова Верховної Ради Олександр Турчинов, який головував на цьому засіданні парламенту, мав велике бажання (або наполегливу рекомендацію) будь-що ухвалити цей закон і забезпечити водночас утаємничену процедуру його обговорення.

Під час ухвалення цього закону було допущено значну кількість порушень вимог регламенту ВРУ (ст. 30, 90, 91, 92, 93, 98, 101, 103 й інші), яких свідомо припустилися тодішній голова Верховної Ради та народні депутати.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 регламенту, процедура повного обговорення питань на пленарному засіданні повинна включати:

1. доповідь ініціатора подання пропозиції або іншого суб'єкта права законодавчої ініціативи чи його представника, запитання доповідачу та відповіді на них;
2. співдоповідь визначеного головним комітетом чи тимчасовою спеціальною комісією співдоповідача, запитання співдоповідачу та відповіді на них;
3. виступи народних депутатів – членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо її не було надано народним депутатам разом із висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної комісії;
4. виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких, окрім головного комітету, спрямовувався проект закону чи іншого акта Верховної Ради, у разі якщо висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не було надано народним депутатам;
5. виступи представників депутатських фракцій (депутатських груп), народних депутатів;
6. оголошення головуючим на пленарному засіданні про припинення обговорення та повідомлення про кількість промовців, які виступили та які записалися на виступ;
7. заключне слово доповідача та співдоповідача (співдоповідачів);
8. уточнення й оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання та будуть ставитися на голосування.

І на все це було витрачено трохи менше ніж дві хвилини!

Відповідно до ч. 1 ст. 93 регламенту, кожен законопроект після його реєстрації не пізніш як у п'ятиденний строк голова Верховної Ради або відповідно до розподілу обов'язків перший заступник, заступник голови Верховної Ради спрямовує до парламентських комітетів. Однак, як уже було зазначено, до комітетів законопроект надійшов через кілька днів після його ухвалення.

2014 рік, Київ, засідання парламенту. Спікер Верховної Ради Олександр Турчинов і президент Петро Порошенко. Фото: Володимир Синдеев / PHL

Статтею 94 основного закону встановлено, що закон підписує голова Верховної Ради та невідкладно передає його президентові України. Цей конституційний припис конкретизовано у ч. 2 ст. 130 регламенту ВРУ, де записано, що голова Ради підписує поданий на підпис закон не раніше ніж через два і не пізніше ніж через п'ять днів із дня його подання, окрім випадків, передбачених цим регламентом. Після цього президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, й офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими та сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду.

Однак ці конституційні приписи та вимоги регламенту ВРУ тривалий час саботують. В апараті Верховної Ради на наш інформаційний запит із цього приводу відповіли, що "... документ готують на підпис президентові". Тобто майже два з половиною роки чиновники "заправляють чорнилом ручку" глави держави, аби той підписав і ввів у дію закон України "Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей"? А президент України споглядає на все це з неабияким терпінням, спокійно очікуючи надходження на підпис цього надважливого законодавчого акту? Хочеться запитати в пана гаранта, чому закон України "Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей", який він визначив як невідкладний для позачергового розгляду, до цього часу ним не підписано та не введено в дію? Невже необхідність у його негайному ухваленні вже відпала? Чи у нього щодо цього є якісь інші аргументи?

Уважаємо за необхідне звернути увагу президента, що введення в дію цього закону буде означати для України повну капітуляцію перед проросійськими бойовиками, які скоїли чимало злочинів (зокрема тяжких та особливо тяжких) під час збройного конфлікту на сході країни.

Унаслідок такого безвідповідального рішення від кримінальної відповідальності будуть звільняти значну кількість проросійських бойовиків, серед яких і ті, хто скоїв злочини, передбачені ст. 109–110-2 Кримінального кодексу. Злочини, що фактично стали першопричиною та поштовхом для розпалювання збройного конфлікту на сході України та подальшого вчинення інших суспільно небезпечних діянь. О це так профілактика сепаратизму...

Ухвалюючи цей закон, українська влада виявила турботу передусім щодо очільників так званих "ДНР"/"ЛНР" та їхнього найближчого оточення, які у відповідь далі нагнітають ситуацію на Донбасі. Водночас залишилися "ображеними" особи, які скоїли менш тяжкі злочини, наприклад, крадіжку (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК), контрабанду (ст. 201 КК) і т. д., адже на них дія вказаного закону не буде поширюватися.

Надто піклуючись про долю осіб, які скоїли злочини на території Донецької та Луганської областей у період проведення там АТО, президент і парламент зовсім "забули" про необхідність належного забезпечення прав потерпілих.

Візьмімо як приклад злочин, передбачений ст. 194 КК України (умисне знищення або пошкодження майна). Хто, в разі введення в дію цього закону, буде відшкодовувати завдані потерпілому збитки (наприклад, ущент зруйнований приватний будинок)? Особа, яка скоїла цей злочин? Ні, її звільнять від кримінальної відповідальності без будь-яких зобов'язань перед потерпілим. А якщо повідомлення про підозру нікому не вручали, таке кримінальне провадження буде закрито. Тоді й питати взагалі буде ні з кого. То хто візьме на себе весь тягар відповідальності? Керівники квазіутворень "ДНР"/"ЛНР", уряд РФ чи наші високопоставлені чиновники, які так уперто просували цей закон?

"Держава", – скажете ви? Правильно, держава. Точніше, ми з вами. Не президент, який подав на розгляд Верховної Ради недолугий законопроект, не Турчинов, який наполегливо просував законопроект, порушивши низку конституційних та інших законодавчих приписів, не народні депутати, які покірно його ухвалили, і не уряд, який укупі з ними вкотре "зазирне" до кишені пересічних громадян (наприклад, установивши новий податок на пенсії).

На наш погляд, така державна політика надзвичайно шкідлива, адже її реалізація буде створювати відчуття безкарності та вседозволеності, чим заохочуватиме появу нових захарченків, плотницьких, губарєвих, пушиліних, моторол і подібних.

Наші спроби привернути увагу до цієї проблеми Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) не мали успіху. У відповідь на нашу заяву про скоєння у стінах Верховної Ради вказаного злочину в НАБУ відповіли, що таке розслідування не входить до компетенції Бюро та скерували нашу заяву до прокуратури Києва. Так детективи НАБУ тлумачать положення ст. 216 Кримінально-процесуального кодексу України, якою визначено підслідність.

Приклад №2. З огляду на нинішню суспільно-політичну та криміногенну ситуацію в Україні, цілком логічною виглядає поява у стінах Верховної Ради України низки законопроектів, які передбачають заходи з удосконалення механізмів нормативно-правового регулювання питань протидії тероризму. Одним із таких законопроектів є підготовлений Кабінетом Міністрів проект закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання організацій терористичними" (реєстр. №1840 від 26.01.2015 р.).

Цим законопроектом пропонують визначити на законодавчому рівні порядок визнання організацій терористичними, для чого передбачають унести відповідні зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, а також законів "Про боротьбу з тероризмом" та "Про Службу безпеки України".

27 січня 2015 року законопроект розглянула Верховна Рада за скороченою процедурою (див. стенограму засідання). Доповідач – заступник міністра юстиції Антон Янчук – зазначив, що законопроект передбачає встановлення на законодавчому рівні судового порядку визнання організації терористичною. Розгляд таких справ пропонують віднести до підсудності Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції.

Законопроект також передбачав унести відповідні зміни до закону "Про Службу безпеки України", наділивши органи безпеки повноваженнями в межах проведення заходів із боротьби з тероризмом ініціювати перед органами прокуратури питання щодо подання позову до суду про визнання організації терористичною.

Наприкінці свого виступу пан Янчук закликав народних депутатів підтримати законопроект, адже запропонований у ньому механізм визнання організацій терористичними, за його словами, "...відповідатиме найкращим світовим практикам вирішення цього питання". Народний депутат України Антон Геращенко у своїй промові також запропонував колегам підтримати законопроект, підкреслюючи його надзвичайну актуальність у сучасній суспільно-політичній ситуації. Однак такі заклики, як виявилося пізніше, були передчасними та не узгоджувалися з позицією парламентської коаліції.

Вирішивши закінчити обговорення положень законопроекту на цій "оптимістичній ноті", спікер парламенту запросив народних депутатів повернутися до сесійної зали та вже хотів було поставити питання на голосування. Але в залі почувся шум, генератором якого виявився Олег Ляшко, лідер Радикальної партії імені самого себе. Традиційним для себе способом Олег Валерійович вимагав надати йому можливість узяти участь в обговоренні законопроекту...

У виступі Ляшко палко запевняв присутніх, що парламентська коаліція нібито вирішила не підтримувати вказаного законопроекту у поданій на обговорення редакції. Далі, укотре висловивши недовіру Вищому адміністративному суду України, який може визнати терористом будь-кого (навіть його – Ляшка!), народний обранець переконував присутніх, що саме український парламент має вирішувати питання про визнання організацій терористичними. Водночас пан Ляшко запевняв, що позиція коаліції узгоджена з міністром юстиції України, який через відсутність на засіданні парламенту не може сам цього підтвердити.

Виходить, заступник міністра юстиції Янчук і народний депутат Геращенко намагались увести присутніх в оману? А як же бути із "найкращими світовими практиками вирішення цього питання", які, за словами заступника голови Мін'юсту, використовували під час підготовки тексту законопроекту?

Ляшка підтримав тодішній народний депутат Юрій Луценко, який зазначив, що парламентська коаліція готова підтримати законопроект лише за умови, якщо процедура визнання організацій терористичними передбачатиме ухвалення остаточного рішення саме Верховною Радою. "А чому б ні?" – запитаєте ви. Так, для людини без юридичної освіти наведені паном Ляшком аргументи можуть видаватися переконливими, а запропоноване ним рішення – найбільш привабливим.

О 13 год. 19 хв. після феєричного обговорення головуючий поставив питання на голосування з "...урахуванням пропозиції Юрія Віталійовича Луценка, яку було озвучено на трибуні, і Олега Ляшка" (цитата зі стенограми засідання). І законопроект під радісні оплески більшості 270 голосами ухвалено в першому читанні. На все про все народним обранцям знадобилося не більше як 10 хвилин, і черговий свіжоспечений млинець покинув парламентський конвеєр. Не біда, що і цей млинець вийшов грудкою, життя поправить. Але, як показали подальші події, ці оптимістичні сподівання не виправдалися...

Що далі? Звернімо увагу на тих, хто сприяв блискавичному й водночас "блискучому" ухваленню цього законопроекту. Звернімо увагу на тих, хто мав би взяти на себе відповідальність за вкотре допущені грубі порушення Конституції та регламенту ВРУ. Мова про тодішнього спікера парламенту Володимира Гройсмана. Слід віддати йому належне: він усе зробив віртуозно. Текст стенограми з його репліками – добротний матеріал для чергового сюжету Леся Подерв'янського. Не вірите – ознайомтеся з текстовим файлом на сайті Верховної Ради України.

Ретельний аналіз наведених обставин розгляду проекту закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання організацій терористичними" (реєстр. №1840 від 26.01.2015 р.) дає підстави зробити висновок: народні депутати на чолі зі спікером Гройсманом свідомо припустилися низки суттєвих порушень Конституції та регламенту ВРУ.

Так, у ст. 85 Конституції України визначено виключні повноваження Верховної Ради, серед яких жодної згадки, що саме парламент має ухвалювати рішення про визнання організацій терористичними. Водночас у ст. 19 основного закону України записано, що органи державної влади (зокрема й і Верховна Рада) й органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому розширення повноважень законодавчого органу потребує внесення відповідних змін до Конституції. Однак цього питання на вказаному засіданні парламенту навіть не обговорювали.

Відповідно до ч. 1 ст. 114 закону України "Про Регламент Верховної Ради України" за наслідками розгляду законопроекту в першому читанні парламент може ухвалити рішення про:

1. взяття законопроекту за основу з дорученням головному комітету підготувати його до другого читання;
2. відхилення законопроекту;
3. повернення законопроекту суб'єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання або передання його до головного комітету для підготовки на повторне перше читання, визначивши водночас основні положення, принципи, критерії, яким має відповідати доопрацьований законопроект чи його структурні частини.

Судячи з тексту стенограми пленарного засідання, більшість народних депутатів не підтримала рекомендацій комітету взяти за основу законопроект у редакції, запропонованій Кабінетом Міністрів. У такому разі головуючий на засіданні мав би все одно поставити на голосування законопроект у тому вигляді, у якому його подав до Верховної Ради суб'єкт права законодавчої ініціативи, а народні обранці – ухвалити відповідне рішення. Однак Гройсман вирішив діяти на власний розсуд, а не керуватися законом, тим самим він порушив вимоги вже згадуваної ст. 19 Конституції України. Схоже, для Володимира Борисовича й окремої частини сучасного українського суспільства і Конституція – не Конституція, і регламент – не регламент. Пам'ятаєте слова з пісні Висоцького: "Но виновен не жираф, а тот, кто крикнул из ветвей: "Жираф большой – ему видней!"?

Особливо відзначився і пан Ляшко, який своїм виступом і розпочав наругу над регламентом ВРУ. Долучився до нього і пан Луценко, який учергове продемонстрував свої неабиякі таланти в ораторському мистецтві. Судячи з виступів, у своїх думках вони були надзвичайно далекими від проблем національної безпеки у сфері протидії тероризму.

Не вдаючись до поглибленого аналізу положень указаного законопроекту (як у початковому вигляді, так і в феєричній інтерпретації), зазначимо лише, що це виключно професійно зробили фахівці Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради та Головного юридичного управління Верховної Ради. Вони висловили низку істотних критичних зауважень, які у подальшому все ж таки почув і врахував комітет Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності під час підготовки доопрацьованого (більше підходить слово "препарованого") законопроекту до розгляду у другому читанні.

Комітет подав проект постанови Верховної Ради, у якому зазначено, що ухвалення законопроекту (реєстр. №1840 від 26.01.2015 р.) у запропонованому вигляді створить на практиці ще одну правову колізію. Тому комітет не підтримав його ухвалення в новій редакції та, керуючись ч. 2 ст. 95 регламенту ВРУ, запропонував визнати його таким, що втратив актуальність, і зняти з подальшого розгляду. Змушені констатувати: надзвичайно важливе для сучасної України питання про механізм визнання організації терористичною на законодавчому рівні досі не вирішено. А правоохоронці та судді, не особливо покладаючись на оперативність роботи парламентарів, використовують той інструментарій, який у них є станом на сьогодні.

До речі, за даними Генеральної прокуратури, в Україні протягом 2015 року зареєстровано 877 кримінальних правопорушень, передбачених ст. 258-3 КК України (створення терористичної групи чи терористичної організації), у 2016 році – 411 таких правопорушень, а в січні–квітні 2017 р. – 130. Однак, за інформацією Державної судової адміністрації України, за скоєння вказаного злочину у 2015 році засудили лише 12 осіб, а у 2016-му – 59. І що в цей час роблять народні депутати? Як завжди: далі створюють видимість занепокоєння зазначеним питанням, подаючи на розгляд парламенту нові (за змістом далеко не кращі за ті, що вже "заговорили") законопроекти, та намагаються здобути додаткові політичні дивіденди.

Приклад №3. Згадаймо феєричне голосування сумнозвісного законопроекту № 2212 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення", відповідно до якого пенсії працевлаштованим пенсіонерам із 1 квітня 2015 року виплачують у розмірі 85%. Тоді пан Гройсман також виявив неабияку наполегливість, раз за разом уперто ставлячи його на голосування, доки народні депутати не "капітулювали". Володимир Борисович, схоже, підтримував позицію тодішнього прем'єр-міністра Яценюка та міністра соціальної політики Розенка, які запевняли (пізніше з'ясувалося, що вчергове лукавили), що цей захід є тимчасовим і діятиме лише до 31 грудня 2015 року.

На жаль, для сучасної України немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Тому дію "тимчасової" норми щодо оподаткування у розмірі 15% пенсій, які перевищують три розміри мінімальної заробітної плати, та обмеження пенсій для працевлаштованих пенсіонерів рішенням Верховної Ради пролонговано до кінця 2016 року, а потім – і 2017 року.

Не останню роль в обмеженні українських пенсіонерів відіграв Конституційний суд України, розглядаючи конституційне подання Верховного суду (реєстр. №7/0/28-16 від 25.03.16) протягом майже дев'яти місяців й ухваливши у підсумку таке собі "соломонове рішення" (№ 7-рп/2016 від 20.12.16), що у подальшому дало уряду змогу за потурання Верховної Ради ще на рік продовжити знущання над працевлаштованими пенсіонерами.

Цього разу дещо змінилися головні дійові особи. Пан Гройсман перебрався в крісло прем'єр-міністра (і саме очолюваний ним уряд ініціював ухвалення такого рішення), а посаду спікера парламенту обійняв Андрій Парубій, який сприяв ухваленню відповідного законопроекту. Однак у підсумку результат не змінився – знущання продовжено... Щоправда, тепер пан Гройсман намагається трохи реабілітуватися. За його словами, у межах пенсійної реформи оподаткування пенсій для працевлаштованих пенсіонерів 1 жовтня 2017 року буде скасовано. Але це не знімає з нього відповідальності за раніше вчинене протиправне діяння.

Таку послідовність у поведінці Гройсмана, можливо, було мотивовано його бажанням упроваджувати в повсякденне життя українського парламенту європейські стандарти законотворчої діяльності (див. збірник документів у перекладі з іноземної мови за заг. ред. В. Б. Гройсмана. – К: Парлам. вид-во, 2014. – 384 с). Але від такої послідовності (читай – перманентних порушень конституційних та інших законодавчих приписів) життя українського суспільства постійно ускладнюється. Хоча пан Гройсман та інші "герої" цієї публікації не надто цим переймаються.

Приклад № 4. 13 березня 2017 року екс-генеральний прокурор Віктор Шокін подав до Вищого адміністративного суду України позовну заяву, у якій він просить:

1. визнати незаконними та скасувати:
   а) Постанову Верховної Ради України від 29.03.2016 № 1040-VIII "Про надання згоди на звільнення Президентом України Шокіна В.М. із посади Генерального прокурора України";
   б) Указ Президента України від 03.04.2016 № 124/2016 "Про звільнення Шокіна В.М. із посади Генерального прокурора України";
   в) Указ Президента України від 26.06.2016 № 269/2016 "Про внесення зміни до Указу Президента України від 3 квітня 2016 року № 124";
2. поновити його на адміністративній посаді очільника Генеральної прокуратури України.

Серед аргументів, які навів Шокін у своїй позовній заяві, указано грубі порушення вимог ст. 84 Конституції України, допущені народними депутатами під час голосування пропозицій щодо проекту постанови Верховної Ради про надання згоди на його звільнення з посади генерального прокурора. Ідеться про звичне для сучасного українського парламенту явище – кнопкодавство, коли за відсутніх у сесійній залі народних депутатів, усупереч вимогам основного закону, голосують їхні колеги.