+5 Київ
28 травня 1943 р., п'ятниця
Усі можливості дізнатися що-небудь зараз розлетілися. Поліцейського, що працював у таборі на Сирці, відрядили на партизанів, він не повернувся. Це був єдиний зв'язок із Сирецьким табором. Добре, що їх там немає, тому що про нього розповідають жахи. Два місяці тому їх там не було. Зараз – невідомо.
Із в'язниці Дунечка повернулася ні з чим. Там із передачами багато народу. Усі шукають своїх. Упускають у двір. Німець із перекладачкою перевіряє списки. За списками приймають передачі. А наших там немає. Ще раз підтвердили, що політичних немає у в'язниці. Така страшна доля сім'ї.
Ніде ніяких дитячих будинків та ясел тюремних немає. Так розвалилися останні надії на відомості. Залишається чекати без жодної надії. І дедалі частіше говорять зі слів тих, хто має стосунок до гестапо, що вони вже неживі.
Чи можна словами передати відчай і безвихідь, які визначають тепер моє існування? Живу тепер далеко від Дніпра, від Андріївського узвозу. Вийшло так, що домоврядник у будинку, де живе Нюся, виявився хорошою людиною. Нюся йому прямо сказала про те, що сталося з моєю родиною. І він поселив мене в порожню квартиру, розташовану на тому ж поверсі, де і Нюся. Допомогли мені перетягнути речі з Лелиної кімнати, старий диван і два крісла з моєї. Але ночувати там одна не можу, тому що лише закрию очі, так негайно підступають видіння їх, заритих живими, і сиплеться і сиплеться закривавлений пісок. І я починаю кричати. Тому Нюся не залишає мене одну в квартирі. Ночую у них. А в себе буваю, тільки коли в мене урок російської мови, якої вчу німця.
Так складно пояснювати, як я від повної впевненості в тому, що вони вбиті, перейшла до підсвідомої надії, що вони живі. Напевно, так улаштована людина, що завжди на щось сподівається.
Логан майже одразу сказав, що ненавидить фашизм і фашистів, що Гітлер – це "ідіотська голова", і що він веде їхню націю до загибелі
А про Логана я ще не писала. Сталося ж це два тижні тому. У бібліотеці, коли я була у своїй кімнаті. Раптом пробігли і сказали:
– Вас запитує німецький військовий.
"От і кінець мені", – подумала я. Але коли вийшла в коридор... біля кімнати Бенцинга, побачила офіцера з петлицями якоїсь незнайомої мені частини військ. Обличчя його здалося мені інтелігентним. Виявилося, що його прислала до мене Наталія Георгіївна, з якою я працювала навесні минулого року в ляльковій майстерні. Вона ще минулого року поїхала до родичів у Рівне. Там вона якось познайомилася з Логаном і відрядила його до мене вчити російську мову.
Першим моїм імпульсом було, звичайно, відмовитися, тим паче, що майже зовсім не знаю німецької мови. Але німець раптом дуже зрадів цьому. Каже:
– Це ж добре. Будете говорити російською, я швидше буду її вчити.
Одразу не відповіла йому. А ввечері поговорили з Нюсею та Елеонорою Павлівною і вирішили, що, можливо, це відволіче мене від мого теперішнього стану. Так почалися ці заняття, разом із Нюсею.
У перший же урок Логан розповів про себе. Він, Вольфганг Логан, син німця, переконаного монархіста. Сім'я його батька емігрувала із фашистської Німеччини до Америки. Брат Логана в концтаборі в нинішній Німеччині. У нього дружина і троє дітей, старшому з яких 6 років. Самого Логана мобілізували в гітлерівську армію, але він нічого не встиг навоювати, оскільки у Франції був поранений: куля пробила йому груди за один сантиметр від серця. Лежав у госпіталі в Парижі, і з благоговінням говорить про Францію та французів. Зараз він служить у нестройових частинах.
Я вирішила його вчити за однотомником Олександра Блока з Малої "Бібліотеки поета". Читаємо з ним "Скіфів". Я готую перед уроком підрядковий переклад за допомогою Нюсі та словників. Але поки у нас більше розмов, як і з іншими німцями, яким є Радянський Союз і що таке радянські люди. А я поки все мучуся, як сказати Логану, що з моєю сім'єю і який, очевидно, для нього ризик мати справу з нами. Правда, він майже одразу сказав, що ненавидить фашизм і фашистів, що Гітлер – це "ідіотська голова", і що він веде їхню націю до загибелі.
– Ми своєю кров'ю заплатимо за все, що зробили на вашій землі, – сказав Логан.
Ось такі справи.
Попередній запис у щоденнику від 26 травня. Наступний запис – 2 червня.
Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів опубліковано у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітникові Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.
