$39.22 €42.36
menu closed
menu open
weather +14 Київ

28 січня 1942 року

Із початку цього року також жодних змін.


4 лютого 1942 року

Тільки-но я повернулася із Трипілля, мене туди підбили іти Ліда Брюно та нужда. Я не можу описати всіх мук, які пережила упродовж трьох днів подорожі. Я ішла пішки туди й назад крутими горами, нескінченно виткими дорогами, місцями потопаючи по коліно у снігу, до того ж голодна. У селян не було навіть картоплі, не кажучи вже про хліб. Жахливий біль я відчувала у ногах і спині. Страшно згадати, на ногах великі криваві пухирі. Кожен крок віддавав болем у серці, але йти було необхідно, та ще везти санки із чужим вантажем. У Трипіллі ціни на продукти київські. Купила плетінку часнику, 1/2 плетінки цибулі та трохи квасолі. Я витратила всі гроші. Мама вирішила продати кілька склянок квасолі й купити хліба і картоплі. Продала й загубила гроші, й у розпачі стала плакати. Я так намучилася, що жодні гроші не могли оплатити це, тому мені й не шкода загублених грошей. Два дні я лежу. У мене розтягнення ноги і я не можу її повернути. Проте вона пройде – і знову піду, бо ж іншого виходу немає. Мене здивувала скупість Брюно.


24 лютого 1942 року

20.2 я повернулася із Гребінки, була там кілька днів, трохи привезла продуктів. Перед цим становище було катастрофічним. Встановили тверді ціни, із базару все зникло. Спекулянти стали брати по 12–15 рублів за склянку пшона, та й це неможливо купити. Тверді ціни знову скасували. Привезених продуктів надовго не вистачить.


3 березня 1942 року

Настала весна після суворої зими. Сонячні гарні дні. Я із жахом думаю про нову поїздку на село, але це необхідно. Я ж ніде не працюю. Потрібно кудись влаштуватися.


18 березня 1942 року

Досі холодно. Я все ще збираюся їхати на село. Жити дуже важко, лише й думаєш про харчування. Все дуже набридло. Покращення я не очікую. Навесні буде ще гірше. Життя у Києві не налагоджується. Часто повідомляють про розстріли за підривну діяльність. В Одесі все дешево й життя налагоджене.


24 березня 1942 року

Настрій дуже поганий. Холодно, у кімнаті +6 градусів. Продуктів та грошей немає. Учора поїздка не відбулася. Машина мене не взяла. Поїхати хоча б в один кінець. Мама пішла продавати шовк та туфлі. Купили би продуктів, то можна було б спокійно чекати поїздку. Якщо потеплішає, розпустяться дороги, тоді вже нікуди не поїдеш.


6 квітня 1942 року

Другий день Великодня. Прийшов Віктор Іванович виряджений і зробив урочисто мені пропозицію. Просив подумати, оскільки це було зроблено у дуже м'якій формі. Я подякувала йому за симпатію до мене. Звичайно, я і мама були б забезпечені, але це абсолютно неможлива річ! Погубити своє життя через матір та сильну вигоду. Звичайно ні, навіть нема про що думати. В. І. обіцяв завтра влаштувати на роботу, це особливо необхідно, тому що є постанова відправити із Києва 25–30 тисяч людей, і насамперед безробітних. Не робота мене цікавить, а гарні обіди та пайки. Настрій у місті поганий. Все дуже дорого, постачання жодного. Пшоно – 15 рублів за склянку. Десяток картоплин – 10–120 рублів, чорна мука – 10 рублів за склянку, хліба дають 0,5 кг на тиждень. Жити важко.


1 травня 1942 року

Протягом цілого дня невеликий дощ. Мала бути демонстрація, проте її відмінили через дощ. Настрій відповідає погоді. Я нічого доброго не очікую.

Працювати почала 8.04 на фабриці й цього ж дня мене викликали повісткою до Німеччини і маму теж. Я швидко звільнилася від цього, бо надала довідку про роботу. Складно було з мамою, її дуже хотіли забрати. Мені довелося добряче поморочитися, але я її буквально в останній момент вихопила. Через кілька днів прийшов Дзуль і запропонував працювати за фахом на заводі "Більшовик", але я відмовилася. Я ж росіянка!

Все місто охоплене хвилюванням, лише й говорять про відсилання до Німеччини. Після лікарського огляду відсилають під конвоєм, садять до товарних вагонів – і до Німеччини. Не дають часу на домашні справи. Всі кидалися, без жодного розбору розбивали сім'ї, а у паспорті писали, що ця людина добровільно їде до Німеччини.

Скільки хвилювань, скільки сліз! Лише трохи заспокоїлися, як нове розпорядження: забирають до Німеччини дітей від 14 років. Це ще страшніше, і цього ніхто не очікував. На вокзалі коїться щось страшне. Масові поховання, сльози та істерики, крики й непритомності. І все це заглушає духовий оркестр. Коли поїзд рушив, то стояв стогін від ридань та криків дітей і батьків. Горе людське неможливо описати. Нахабство невимовне. Все, що писала про німців раніше, блідне перед дійсністю.

Живуть у Німеччині в бараках, під конвоєм ходять на роботу. Люди перебувають у становищі рабів, а то й гірше.

Гарненьких дівчат беруть у покоївки. Ставлення до німців дуже вороже. У мене зараз якийсь байдужий настрій. Нічого не страшно. Звикаю до думки, що Німеччини мені не уникнути.