$39.22 €42.36
menu closed
menu open
weather +9 Київ

Першу частину щоденника читайте тут.

1943 рік

29 січня

Становище німців кепське. Учора не було останніх вістей. Сьогодні передали, що здали Великі Луки, відступили в районі Дону, Кавказу. Німців оточили у Сталінграді. В Африці здали Триполі. Кепські у них справи на всіх фронтах. На базарі нічого немає, зчинилася паніка. Весь час на фронт ідуть війська. Боюся, що Київ бомбитимуть.

9 лютого

Утомилася страшно. О 16 годині приїхала від мами із Красятина. Поїхала я на коні разом із Шурою 5.02. Біля Іванкова на мосту затримали німці. Обшукували підводу. Потім по черзі запитували мене і Шуру, усе минулося добре. Ночували в Іванкові в конторі на столах. Настрій був поганий. Цього дня з цієї контори та з інших місць забрали всіх членів партії, вивезли за село і розстріляли.

На другий день о 10 годині була у мами. Живе вона добре, але там дуже неспокійно. Багато партизанів, ідуть справжні бої, немає дня, щоб не було вбитих. Німці підпалюють села, де знайдуть партизанів. Там страшно. Дрімучі ліси тягнуться до Брянська. Сьогодні зранку вийшла на дорогу. За півтори години мене взяла машина. Доїхала до Києва і зіпсувалася. Насилу дісталася додому. Була у лікаря. Послав на знімок легенів і серця. Я не думаю, що у мене хворі легені. Я зараз досить повна.

Прийшла додому годині о шостій вечора. Почався наліт на Київ, тремтіли шибки. Світло згасло. Я загасила свою коптилку, стояла посеред кімнати і чекала, що бомба влучить у наш дім. Враження не з приємних. Незабаром вибухи припинилися і я почала готувати вечерю. Зараз стомлена лягаю спати.

13 лютого

Боюся бомбардування і того, що доведеться все кинути і піти. Зима, холодно. У Києві багато біженців із Полтави, Харкова. Кажуть, що Харків сильно бомблять російські війська.

Зведення таке: для скорочення фронту залишили Краснодар, бої йдуть біля Новоросійська, на сході та півночі від Харкова, на півночі від Курська. Кажуть, що Курськ і Ростов узято. У Сталінграді загинула шоста німецька армія. За нею було оголошено три дні траур. По радіо кажуть, що це тимчасові успіхи росіян перед кінцем, що навесні знову почнеться німецький наступ. Але відчутні роздратованість і нервозність. Усі впевнені, що німці не втримаються, їх можуть урятувати тільки гази.

Ціни на базарі жахливі. Кіло сала 2000 карбованців, сіль – 100 карбованців склянка. Светр, який коштував 29 карбованців, коштує нині 2000, черевики – 5000, вовняна кофтина – 5000. Молоко – 80 карбованців літр. У мене поки що все є. Я заховаю до приїзду мами. Їй треба приїхати, тому що події можуть піти великими темпами і вона не зможе приїхати.

У районі заводу "Більшовик" скинуто сім бомб. Шкоди вони не заподіяли. Ціни скажені, а я отримую 230 карбованців на місяць. Холодно, дістати б дров. Не хочеться вірити, що це війна, а не сон. Прокинешся – і знову все піде по-старому. Хрещатик освітлений і не зруйнований. Якби Київ узяли без бою, спокійно, як і здали. Але хай там що, я залишуся в Києві.

00000020 Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

15 лютого

По радіо повідомили, що для скорочення фронту німці покинули Ворошиловград. Наші сильно бомблять Харків. Ціни на базарі зростають щохвилини. Буханець хліба коштує 250 карбованців, пшоно – 40 карбованців склянка, сіль – 150 карбованців. Сало – 2500 карбованців. Кіло картоплі – 800 карбованців пуд, і то все продають із-під поли. Я просто не знаю, що краще: приїжджати мамі чи ні. Небезпечно бути нарізно.

16 лютого

По радіо повідомили, що росіяни прорвалися в околицю Харкова. Молодці!

18 лютого

Ми зараз живемо, як на вулкані, напередодні великих подій. Дуже тривожно, тільки і говорять про воєнні події. Рух у місті великий. Машини гасають як метеори. Особливо погано почувається фольксдойч, так їм і треба. У мене неприємності. Баленко відправив мене на біржу праці до Німеччини. Це жахливо, треба щось зробити. Прийшли німці до нас, узяли список працездатних і виділили чотирьох осіб. Мене не виділили, але прийшов Б. і все змінив. Він прийшов у цех і сказав, що він виділив мене, бо я норми не виконую, роботою не цікавлюся (!). Я відповіла, що очікувала від нього будь-якої підлості, і вийшла з цеху. Він сказав, щоб я до нього зайшла додому. Довелося піти. Він мене люб'язно зустрів і сказав, що якщо я згодна бути його дружиною, то я не поїду до Німеччини. Мене це страшно обурило, я відповіла, що радше поїду до Німеччини, ніж буду його дружиною. У мене хворий хребет. Можливо, це виручить.

Ціни жахливі! Сірники коштують 50 карбованців коробка, масло – 3000 кіло, пшоно – 75 карбованців склянка. Шкода маму брати в це пекло. Але мені здається, що у мене все буде гаразд.

Кажуть, що Київ мінують. Смерті я не боюся. Що буде, те й буде, тільки б не бути калікою

19 лютого

Був у мене лікар із поліклініки, я йому чесно сказала, що здорова, але мені потрібен час, щоб знайти шляхи звільнення. Він дав бюлетень-довідку. Прийде завтра. Борошно коштує 10 000 пуд, хліб – 400 карбованців, сіль – 180 карбованців.

22 лютого

Ах, молодець, Нінуся! Зараз лише себе загасила, загорілося волосся, комір пальта, який був накинутий на мене. Полум'я охопило пляшку зі спиртом і спиртівку, стілець і скатертину. Я не розгубилася, не кинула пляшки, швидко загасила її, поставила вбік. Одну мить хотіла тікати, але тут же зрозуміла, що бігти не можна – я одна у квартирі, вулиці порожні. Я чую тріск охопленого вогнем волосся. Я швидко накинула пальто на голову, одночасно гасила волосся і хутро. І лише загасивши себе, почала гасити скатертину та все решту. Серце глухо і тривожно билося.

Дорожнеча страшна! Масло – 5000 карбованців, молоко – 280 карбованців літр. Кажуть, що чоловіків мобілізують, а жінок відправлять до Німеччини. Кажуть, що Київ мінують. Смерті я не боюся. Що буде, те й буде, тільки б не бути калікою. Ходить багато анекдотів і приказок. Кажуть, що до "Полтави шли с бомбежкой, а от Полтавы – с гармошкой". А волосся у мене сильно погоріло.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

24 лютого

Усіх сил докладаю, щоб звільнитися, поки тільки одні надії. Здали Курськ.

3 березня

Повідомили, що здали Дем'янок, Русєв, ідуть бої на захід від Орла, що зараз вирішується доля України і Європи. Як видно, буде мобілізація. Газети повідомляють, що важкою артилерією руйнують Ленінград. Повідомили, що вчора наші налетіли на Берлін, є руйнування і жертви. Наші молодці! Завтра вирішується моя доля. Думаю, що звільнюся.

4 березня

День пройшов у хвилюванні. Біржа мене звільнила. У мене віщі сни. Я бачу все до дрібниці. Сьогодні вночі мене мали заарештувати поліцаї. Уже був ордер на мій арешт, і тоді я була би просто відправлена. Я вчасно стала на біржу. Негідник Боленко не вірив своїм очам, що мене звільнили. Немає навіть довідки біржі. Він не знає, чим може перешкодити мені.

Радіо повідомило, що англійці здійснили великий наліт на Німеччину. Великі руйнування у Гамбурзі й багато жертв серед населення. Німці зробили наліт на Лондон, і там великі руйнування.

5 березня

Англійці бомблять Берлін, там великі руйнування і жертви. Німці бомблять Лондон. Кому потрібна ця дика війна? Що чекає на нас?

13 березня

Учора бачила приголомшливу картину і сьогодні досі перебуваю під її враженням. Учора після роботи йшла Червоноармійською вулицею і побачила машини, що їдуть удалині з людьми, якийсь шум, вигуки голосів. Спочатку я думала, що це робочі їдуть додому і співають або сміються. Коли машина наблизилася, я побачила на ній поліцаїв, які охороняли повну машину дівчат. Усі вони молоденькі, гарненькі. Одягнені були недбало. Пальта на них були розстебнуті, майже всі без хусток із волоссям, що розвивалося. Вони відчайдушно плакали і кричали. Уся вулиця була сповнена їхніми стогонами і криками. Особливо врізалася в пам'ять гарненька дівчина, яка стояла біля борту. Волосся у неї було довге, світле і майоріло від вітру. Вона буквально збожеволіла од відчаю. Картина була приголомшливою. Усі зупинилися на вулиці як укопані. Сьогодні мені розповіли, що це везли "добровольців" до Німеччини з цукеркової фабрики. Німці та поліцаї без будь-яких попереджень забрали найгарніших і наймолодших дівчат. Який жах! Наче собак ловили в будку.

По радіо повідомили, що йдуть вуличні бої в Харкові. Що там люди переживають. Сильно бомблять Мюнхен, Нюрнберг. Великі руйнування в Дассау. Скільки гине наших людей.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

16 березня

Кажуть, німці знову взяли Харків. Нещасне місто. Хоча б нас ця чаша оминула. У мене немає жодного бажання жити. Іноді хочеться що-небудь зробити, але тут же виникає запитання: навіщо? Я очікую тільки поганого і важкого, попереду ще більші випробування. Скільки гине добрих, чесних людей. Навіщо ця війна? Швидше б кінець. Люди всього світу радісно зітхнули б.

17 березня

Повідомили, що німці взяли Харків. Місто зовсім зруйноване. Узято Белград. Очікують на великий набір до Німеччини.

9 квітня

Із 1.04 заборонено виїзд із Києва без перепустки. В іншому разі квартиру буде опечатано. Мама не їде. Усі мости підірвали партизани і нікого не випускають. Сподіваюся, що з мамою все буде гаразд.

Як усе набридло, набридло жити, але, звісно, умирати не хочеться. На фронті затишшя. Сильно зруйновано Роттердам, Антверпен, там убито 2000 людей, бомба впала у школу і вбито 180 дітей. Бомбили Париж. Убито 300 осіб. Заарештували Володю Главінського 24.02. Він був членом партії і, мабуть, як усіх, розстріляли. Мати все ходить до Гестапо, чекає, сподівається. Я не стала її зневірювати, але, звичайно, його живого немає. Він був такою милою людиною, із добродушним обличчям. Добрий товариш. Перші дні я ходила шокована цією звісткою. Жахливо.

18 квітня

Лі перебуває на повному утриманні німців. Я ніколи цього не очікувала. Вона забула, що її чоловік на фронті. Не думаю, щоб німці її всім постачали лише через прихильність до неї, і, звісно, справа не обмежується одними поцілунками, як вона говорить. Зустрічати з німцями Новий рік! От так Лі! Усе вбирається, страшенно чепуриться і відвідує всі театри з німцями. Мені було б соромно, щоб мене хто-небудь побачив поруч із німцем, а вона пишається своїм "успіхом".

У неї страшенно вульгарний вигляд, стало неприємно дивитися. Але моїх нотацій вона не слухає.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

29 квітня

Тиждень я відпочиваю! Приїхала мама. Затишно і добре.

Сьогодні вночі почалася облава, забирають людей до Німеччини. Сьогодні на роботі хвилювання. Прийшла газета із Запоріжжя, там опубліковано постанову для всієї окупованої України про обов'язкову дворічну трудову повинність усієї нашої молоді від 17 до 21 року в Німеччині. Усі повинні пройти реєстрацію. У Києві поки що лише склали список, але, звичайно, скоро буде наказ.

1 травня

Висять прапори, проходять зібрання, але демонстрація не вдалася. Холодний день, на душі кепсько. Весь час забирають людей до Німеччини. Ловлять людей на базарі й відправляють.

Сьогодні вивішено наказ про мобілізацію молоді 1922–1926 рр. народження для дворічної роботи в Німеччині.

10 травня

8.05 був напад на Київ о 9.30 вечора. Я лише лягла спати, посипалися вибухи та спалахи світла. Я швидко одяглася. Одна бомба впала в оперу, влучила в партер, але розірвалася в підвалі. Є жертви. Друга бомба вцілила в порожній будинок. Його ремонтували. Десь бомба впала в сарай, убила свиней. Шуму багато.

11 травня

Пройшла жахлива ніч. Із вечора почалося бомбардування. Я швидко загасила коптилку. Це було 9.40. Бомбардування тривало 3,5 години. Було чути гудіння літака, що наближався, і вибухи. Вибухи без кінця. Кидали яскраві ракети. Усе було освітлено, як удень. Вибухи лунали з різних кінців міста. Розбомбили чотири вулиці на Татарці. Зруйновано КУ головний корпус, він ще сьогодні горів. Розбито будинки на Микільсько-Ботанічній, там у підвалах і зараз ще завалені люди.

Здание главного корпуса Киевского университета в 1943 году было серьезно повреждено. Фото: cdiak.archives.gov.ua Будівлю головного корпусу Київського університету в 1943 році було серйозно пошкоджено. Фото: cdiak.archives.gov.ua

18 травня

15.05 у суботу були великі похорони вбитих під час нальоту. Панахиду служило вище духовенство. У неділю 16.05 перед самим початком усім веліли піти з театрів, оскільки всі вони були заміновані і найближчими днями їх мали підірвати.

Кажуть, що замінував художник театрів. Його затримали. Безцільне вбивство своїх же людей – це варварство.

3 червня

Учора о 10-й годині вечора мене розбудила мама. Я відразу не зрозуміла, у чому річ, але потім, почувши вибухи і побачивши спалахи від снарядів, сну як не бувало. Я швидко одяглася. Було тривожно. Били гармати, зенітки і чулася стрілянина з рушниць. Ми з мамою вийшли в парадне. Людей там було дуже багато. Говорили придушеними голосами, чулося шикання, і раптом пролунав голос: "Тихіше, а то якщо впаде бомба, то ми не почуємо."

П'яний мешканець увійшов у вестибюль, хитаючись, і сказав: "Ну, усе скінчено, розходьтеся" – і всі як барани пішли сходами. За кілька хвилин знову стало гриміти, і всі зійшли вниз. Мене став долати сон, і пішла й лягла спати, одягнена. Сьогодні, кажуть, бомба впала на Паньковську вулицю. Дуже постраждав Пост-Волинський. Наліт тривав учора протягом 2,5 годин. Чи будемо спати цю ніч?

20.05 я була в Житомирі, щоб розшукати Мішу. Я їхала з важким серцем, відчувала, що його немає. Його не стало 22 серпня 1941 року. Помер він жахливою смертю. Я не думала, що мені буде так важко, боляче і шкода його. Я дуже плакала, шукала його могилу. Мені показали одну могилу покинуту в Липках. Я її поправила, обсипала квітами бузку, але це виявився не він. Його поховали десь на кладовищі. Яким важким було його життя і якою жахливою смерть. Шкода його, у нього був гарний, добрий характер. Помер, і ніхто не пожалів його, занедбаного, чужого, і не знаєш, де його самотня могила. Від мами я не приховала. Вона весь час у церкві. Тепер йому легше. Що чекає на мене? Як я помру?

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

13 червня

На фронті затишшя. Погода гарна. Не хочеться вірити, що війна. За передбаченнями астролога Брюса, війна закінчиться 20.06.1943. Людей у Києві залишилося дуже мало. Швидше б кінець.

22 червня, вівторок

Сьогодні дворіччя цієї жахливої війни. Цього дня ніхто не працює. Його оголошено днем визволення України від більшовиків. Поки тихо. Ходять чутки про мир, але на радіо дали спростування. Київ укріплюють. Особливо за містом роблять укріплення. Зараз знову йде перепис населення, але навіщо, ніхто не знає. Швидше б кінець війні. Скільки зруйновано міст! І навіщо? Адже нікому ця війна не потрібна. Усі втомилися і змучені. Невже в Києві будуть бої і від нього нічого не залишиться, а нам о 24-й годині доведеться йти, куди очі дивляться.

5 липня

Відправила маму в Радомисль. Нехай трохи відпочине і видужає. Сподіваюся, що вона добре влаштується. Поки що спокійно, нальотів немає. Зараз іде мобілізація жінок до 60 років на різні роботи. Скоро почнеться збиральна кампанія.

11 серпня

Евакуюється Харків. Почалися тривожні чутки. Я боюся, що доведеться покинути Київ. Буде бомбування, руйнування. Бої відбуваються на південному заході від Белгорода. Можливо, що його взято.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

17 серпня

Повідомляють, що німці евакуювалися із Сицилії, перевезено на суходіл усе спорядження – їх там було три дивізії, а англійців 15 дивізій, із них знищено п'ять. Евакуацію Сицилії розцінюють як перемогу!

Усіх жінок, які гуляли з німцями, заарештовують і ображають

23 серпня

Повідомили на радіо, що евакуювали Харків, що його перетворено на купу руїн і він тепер не має жодної цінності. Нещасне місто, що там діється? Невже така сама доля чекає на нас? Страшно думати, що всі вулиці буде перетворено на руїни. На Київ чекають тяжкі дні.

19.08 я говорила на товарній станції з харків'янами. Вони розповідали про знущання росіян над жителями. Маса арештів. Причому всіх жінок, які гуляли з німцями, заарештовують і ображають. Мене це не зачіпає, оскільки я ніколи з жодним німцем не говорила і навіть зі своїми не хотіла знайомитися і гуляти. Якось нецікаво було і далека від цього.

Як це моя Л. буде, адже вона дійсно перетворилася на німецьку вівчарку. Їй навіть незручно заходити до мене. Хутко ж вона пішла поганим шляхом. А я справді можу пишатися собою. Кажуть, що є евакуйовані з Полтави фольксдойче. Ось цих продажних людей мені теж не шкода.

30 серпня

На радіо повідомили, що росіяни взяли Таганрог, його зруйновано. Хоч би в Києві було  спокійно!

28.08 помер болгарський цар Борис III, на престолі його син. До його повноліття призначено трьох регентів.

Життя проходить, день за днем не встигаєш нічого зробити. Мене нічого не цікавить. Або я не зустрічала цікавих людей, або їх просто немає.

Усе здається похмурим, хоча поки я сита і сплю в чистому і м'якому ліжку і, головне, під дахом.

Кажуть, що я цікава, і ніхто не вірить, що в мене немає романів, що живу як у монастирі.

Коли ж кінець цій війні. Час спати.

1 вересня

Сьогодні наказ, що всю молодь 1926 р. призивають на виконання особливої роботи в районі Києва і нікого не звільняють. Виїзд із Києва всім заборонено. На радіо повідомили, що цієї ночі був сильний наліт на Берлін. Багато руйнувань і жертв. Був наліт на багато міст в Італії.

Є біженці із Сум.

Утомилася і страшенно хочу спати.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

5 вересня

П'ятий рік війни для Німеччини. Так довго триває війна, на це німці, мабуть, не розраховували. Повідомили, що англійський десант висадився в Італії. Сьогодні повідомили, що англійці розширили свій фронт і бої йдуть у горах.

6 вересня

Учора було неспокійно, був десь наліт у районі Броварів.

Газети сьогодні повідомили, що бомбили Берлін і Париж.

Кажуть, що зайнято Конотоп. Наші рухаються навалою, незважаючи ні на що. Що ж очікує Київ? Бої за Київ будуть великі, у цьому я не сумніваюся.

Передають останні новини: важкі бої на захід від Вязьми. Був наліт на німецькі міста. Англійці повільно просуваються в Італії.

7 вересня

Дуже тривожно, фронт наближається. Кажуть, узято Ніжин. Багато хто боїться росіян, оскільки розповідають багато жахів. Погано, що росіяни так ставляться до жителів міст і бояться, і хочуть іти від своїх же.

Я особисто спокійна і ні в чому мені не можуть дорікнути. Повідомляють, що в Мюнхені великі руйнування. Дивує спокій німців, жодної паніки і хвилювання. Як і раніше, роблять ремонти, купують меблі. Кажуть, що на базарі знову паніка. Настрій тривожний.

9 вересня

Повідомили про капітуляцію Італії. Німці вважають це зрадою. У місті в нас паніка. Продукти зникли.

10 вересня

Німці починають пакуватися і деякі організації.

В Італії йдуть бої між італійцями та німецькими військами. Біля Риму багато військ. Німці їх здолали і висунули ультиматум Риму здатися, і він здався. Усе захоплено німцями. Італійські війська роззброєно.

13 вересня, понеділок

11 вересня на роботі оголосили, що хто хоче евакуюватися, то повинні сьогодні записатися. Я їхати не хочу, та охочих мало. Добровільна евакуація. Поки спокійно. Повідомили, що німецькі парашутисти звільнили із в'язниці Муссоліні.

Повідомили, що умови капітуляції для Італії дуже важкі. Вона втрачає політичну та економічну свободи і повністю перебуває в підпорядкуванні Англії. Муссоліні знову буде при владі й продовжуватиме політику війни.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

15 вересня

Муссоліні знову при владі! Видано наказ про сприяння і допомогу німецькій армії. Сьогодні повідомили подробиці арешту і звільнення Муссоліні. Його звільнили і везли в кареті швидкої допомоги, й оголошували повітряну тривогу в тому районі, де його перевозили.

Війну, звісно, програно. Цілий день гудуть літаки. Багато закладів готується до евакуації.

17 вересня

Сьогодні перший день евакуації міста. Великий рух машин, навантажених речами і навіть меблями. Їдуть німці та українці із сім'ями. Настрій у всіх тривожний. Багато хто не знає, що робити: їхати чи ні. Погано, що наші погано ставляться до населення окупованих міст і озброюють проти себе населення. Я залишуся, але боюся, що потім доведеться йти без усього. Ну то далі видно буде. Можливо, Київ буде здано без бою.

Здали Новоросійськ і Брянськ.

18 вересня

Київ, напевно, скоро здадуть. Багато хто їде. Усі бояться, щоб не виганяли жителів.

Кажуть, що центр міста заміновано. Евакуація міста йде спокійно, без жодної паніки.

20 вересня

Сьогодні особливо великі рухи машин, військового спорядження і тих, хто евакуюється. Скрізь затори, на Сталінці буквально неможливо пройти. У Вінниці склянка пшона коштує 100 карбованців, у нас на базарі немає нічого. За Дніпром горять села. На вокзалі люди сидять по кілька днів, не можуть виїхати. Недалеко від Попільні було підірвано склад із боєприпасами. Щось чекає на нас. Особливо прагнуть виїхати перекладачі.

У важкому становищі Висоцькі. Вони Гелю зробили фольксдойч і хвалилися, що вона старша перекладачка, тепер вони у великому хвилюванні й не знають, що робити, їхати чи ні. Так їм і треба. Нічого в чуже пір’я виряджатися.

В Італії німецькі війська відступають, справи кепські, але на радіо весь час кричать про свої великі успіхи. Наліт. Чути вибухи. Потрібно вдягатися.

21 вересня

Ніч пройшла тривожно, кілька разів прокидалася від гуркоту вибухів. За Дніпром велика заграва. Зараз страшенно втомилася. Перетаскала кубометр дров. За перевезення хотіли 1000 карбованців. Але грошей у мене немає. Лише 50 карбованців.

22 вересня

Ніч пройшла спокійно, хоча очікували бомбардування. Місто у воєнному стані. Ходити можна тільки до сьомої вечора. Хліб коштує 500–600 карбованців. Склянка борошна – 200 карбованців. Молоко – 300 карбованців літр.

Ходять чутки, що виселяють Поділ. Сьогодні отримала надзвичайний пайок – шкіру, черевики, матеріал, каструлю, сіль, яблука, кавун і гроші за три місяці вперед, а пайок задарма.

Кілька днів тому видали пайок із 16 предметів: цукор, сіль, гриби, вино, квасоля.

На радіо передавали, що бої йдуть у районі Полтави та Смоленська.

В одному районі Італії комуністи захопили владу у свої руки. Ходять чутки, що в Німеччині революція. Як мине ця ніч? Завтра складу речі, до всього треба бути готовою.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

24 вересня

Увесь центральний район міста виселяють. Куди йти, де шукати кімнату? Така маса людей рухається. Що буде з нами?

Годину тому весь схід був червоним від заграви, зараз трохи став блідішим.

Що буде?!

Мене обурює фарисейство Л. Вона вже в іншій ролі. Змінила личину, огидно. Була коханкою не одного німця, гуляла з мадярами.

Не знала її.

25 вересня

Уранці ясно і чітко повідомили про евакуацію центрального району від Дніпра до кордонів: Мишоловка, Васильківська, Мар'їнська, Єврейський Базар, Дмитрівська, Татарка. Я одразу пішла на пошуки кімнати. Знайшла на Мар'їнській у колишніх дитячих яслах.

Один вантажник запропонував прийти до нього. Ліда навіть не заїкнулася. Я цього не очікувала, утім, якщо вона могла дитину на тиждень віддати в ясла заради того, щоб вона їй не заважала з німцями гуляти, то цього ж можна чекати від неї.

Перенесла більшу частину речей. Місто як мурашник, усі щось несуть, везуть, поспішають, навантажені вузлами, але всі бадьорі, ніхто не плаче. Лише б далі не гнали! Щось буде. Переселення дозволено 26.09 до 21-ї години. Я спокійна. Мені нічого не шкода з речей. Лише б самій уціліти. Мама, звичайно, плакала і зовсім розгубилася.

27 вересня

У новому помешканні. Утомилася я вчора смертельно. Не кімната, а просто смітник. Самої картоплі пудів 20. Сморід страшний. Ніде навіть сісти.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

30 вересня

Прийшла трохи до тями, відпочила і відлежалася. Поки тихо, зрідка чути збройові постріли. Учора на вулиці ловили чоловіків. Але загалом спокійно. Немає ні газет, ні радіо. Лише сьогодні отримала газету. В Італії досі боротьба між комуністами й німцями. Кажуть, що Київ буде у великому оточенні й це врятує місто від руйнування. Сьогодні цілий день читала Чехова. Ходити містом небезпечно, та й мені нікуди йти. Шкода, що не знаю, де Лора. Що чекає на нас?

Я спокійна, якось усе байдуже і нічого не шкода.

2 жовтня

Ніч минула тривожно, лунала весь час збройна стрілянина. Кажуть, це наші на Слобідці. Кажуть, що моя кімната відкрита, майже всі квартири розграбовано.

3 жовтня

Ніч пройшла тривожно, було чути вибухи, стрілянину з важких знарядь, від гуркоту деренчали вікна. Удень трохи спокійніше. Сьогодні був наказ військового коменданта: виселяють Деміївку, Пріорку, Голосієво, Васильківську. Незабаром, мабуть, виселять і нас. Сьогодні була в себе: у квартирі вибито двері, у кімнаті все перевернуто. Очікувати доброго нічого. Усі бояться, що поженуть далі. Знову постріл, боюся, що залишуся без скла.

Сьогодні вранці я потрапила в невелику перестрілку. Із двох боків строчили кулемети

8 жовтня

Усі дні минули порівняно спокійно, лише іноді ночами тремтіли вікна від стрілянини. Сьогодні вранці я потрапила в невелику перестрілку. Із двох боків строчили кулемети. Гриміли гармати. Горить цілий квартал будинків і телеграфних стовпів, летить скло, клуби диму і полум'я застеляє вулицю, тож я, не бачачи іншого виходу, кинулася в темряву диму в охоплену вогнем вулицю. Добре, що не поранила ніг. Зупинилася за будинком, міркуючи, що робити. Я не поспішала йти, не відчувала особливого страху. Іноді чула над головою свист кулі.

У всіх тривожний настрій, від росіян нічого доброго не чекають. Судячи з розповідей біженців з інших міст, залізничників обманним шляхом вивезли. Іноді ловлять чоловіків у місті. Усі сидять по домівках. Місто майже мертве. У газеті було повідомлення, що Рим оголосили відкритим містом. Німеччину, як і раніше, сильно бомблять. Але у своїй промові Геббельс усе ще говорить про великі успіхи Німеччини і про перемогу.

Осінь суха. Швидше б кінець війні!

13 жовтня

Сьогодні видано наказ про повну евакуацію Києва до 29 жовтня по районах, починаючи із завтрашнього дня. Наш район останій, 24–29.10. Почала думати, куди йти. Вирішила придбати візок. Сьогодні рано пішла на базар продавати речі й купувати візок, але ніхто нічого не купував, тому що всі знали цей наказ. Усі речі були дуже дешевими. У середині дня було випущено листівки. Населення вивозять у Західну Україну для роботи. Завтра спробую влаштуватися на роботу, це, кажуть, може врятувати. Охочих їхати буде мало. Я особисто докладу всіх зусиль, щоб не їхати. За два тижні ще багато чого може змінитися. Сподіваюся на краще.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

16 жовтня, субота

Хвилювання без кінця. Учора терміново виселили Куренівку, сьогодні протягом дня вже виселили Лук'янівку. Завтра, повідомили пересувним радіо, виселяють район Євбазу і Дмитрівську вулицю. Попередили, щоб люди не переїжджали з вулиці на вулицю, тому що все одно все місто буде евакуйовано. Можна їхати до Білої Церкви і Житомира. Усі схвильовані, знову люди йдуть із вузлами. Картина жахлива. Працівники залишаються до особливого розпорядження.

Кажуть, що російські танки увірвалися на Куренівку. Що робити? Куди йти і що брати із собою, продукти чи речі? Усе нажите великою працею треба кидати і кудись іти, щоб померти де-небудь під тином. Хоч би наші швидше прийшли. Місцями вони дуже близько. Було розкидано листівки із закликом, щоб населення намагалося утриматися в Києві, що вони скоро прийдуть. Я зараз утратила свій олімпійський спокій, не можу знайти жодного рішення.

Так сегодня выглядит дом, где жила Нина. Фото: Катерина Лебедева / Gordonua.com Такий сьогодні має вигляд будинок на Володимирській, 64, де жила автор щоденника Ніна Герасимова. У приміщенні тепер розташоване управління діловодства та архіву Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Фото: Катерина Лебедєва / Gordonua.com

25 жовтня

Ось я і біженка! Важко відразу все описати. 17 жовтня я побачила, що доведеться виїжджати. Виселяли вулицю за вулицею. 17.10 із Л. Б. пішли влаштовуватися на тютюнову фабрику, носили тютюн. Ледве-ледве я отримала пов'язку, що працюю, і це давало право деякий час залишатися в Києві.

18.10 я домовилася з одним шофером, я протягом півгодини мала повантажитися. Мама від хвилювання мало не плакала, моталася з кутка в куток. Абияк покидала речі в машину, інше все кинула. Я навіть не прагнула взяти зайвий вузол, оскільки була впевнена, що і те, що взяла, доведеться кинути. Сіли у вагон. Потім почали говорити, що евакуацію припинено на вісім днів. Я дуже шкодувала, що поспішила з від'їздом, і не знала, що робити, чи не краще повернутися. Але ніхто сам особисто не чув цього розпорядження.

"Це кінець!" – промайнуло в голові. Інстинктивно обхопивши маму, пригнулася до ліжка із закритими вухами, щоб не чути розриву від бомби

У всьому вагоні були лише втрьох. Простояли добу і лише 20.10 рушили. Повільно їхали і довго стояли. Нарешті 21.10 о шостій вечора добралися до Фастова. Дорогою бачила страшну картину аварії двох паровозів і вагонів, які валялися перекинуті й обгорілі. Говорили, що протягом двох ночей бомблять Фастів. Щойно ми приїхали, як почувся важкий гул літака. Ми замовкли. Гул наближався. Зрозуміло було, що це російський літак, і раптом пролунав гуркіт, упала бомба, за мить знову почула свист бомби, що падала. "Це кінець!" – промайнуло в голові. Інстинктивно обхопивши маму, пригнулася до ліжка із закритими вухами, щоб не чути розриву від бомби, і втретє гуркіт. "Це смерть", – подумала я.

Мама, плачучи, перехрестилася і поцілувала мене і Лідію. Сидіти більше не було можливості. Ми вибігли з вагона. Було світло, як удень. Ми й сусіди з іншого вагона побігли через лінії за якийсь будинок і там лягли за стінкою. Усе гриміло й гуркотіло від бомб і зеніток. Я весь час тримала маму, була біля неї. Потім побігла далі, перелізла через якийсь паркан, знову лінії, лінії без кінця. Нарешті потрапила в якийсь рів. Я собою закрила маму, щоб, якщо судилося бути вбитою, то це була б я, а не вона. Потім стала трохи оглядатися. Вибухи були праворуч. Ми, освітлені яскравим світлом ракет, пробиралися садом, а потім побігли селом. Через якийсь сад. Коли стихло, повернулися назад і вирішили не спати, а по черзі чергувати.

Чергувала я, хилило до сну, і раптом знову гул. Я підняла тривогу. Знову побігли, але все було спокійно. Коли повернулися назад, наших вагонів уже не було. Залишилися без усього, у чому стояли. Мама просто заніміла, я була абсолютно спокійною. Лише годину тому могли загинути не тільки речі, але й наші життя. Ми думали і рятували тільки себе. Пішли шукати свої вагони, і знову гул літака. Він скинув червону ракету. Ми знову побігли, але все було спокійно. Незабаром знайшли свій вагон, тоді мама розплакалася. Кінець ночі пройшов спокійно. Ми легко відбулися. Три вагони у нашому поїзді було розбито першими трьома бомбами. Наше щастя, що літак не пішов уздовж ешелону, тоді був би кінець нашого життя.

На світанку поїхали в Білу Церкву. Добралися успішно. Маму поїздом відправили у Вербове, а самі залишилися ночувати у вагоні. Цієї ночі наліт на Фастів був набагато сильнішим. Були такі вибухи, що в нас у вагоні тремтіли двері. Нерви були розхитані. Ніч минула тривожно. Другого дня, 23.10, приїхала машина і відвезла нас у Рокитне. Побачивши мене, мама розплакалася; вона думала, що вночі бомбили Білу Церкву.

У Києві вже 19.10 вигнали всіх із нашої вулиці. Паньковську виселили всю протягом 45 хвилин. Вигнали всіх із міста, і чутки про припинення евакуації були брехнею. Який же це жах. Учора і сьогодні я відпочиваю. Поки живемо в Ніни Брюно. Рокитне – гарне містечко. Але сьогодні знову тривожно. Забирають племінну худобу, вози, копають окопи. У сусідньому селі розбито цукровий завод. Треба їхати у більш глухе село. Що робити? Де порятунок? Як я втомилася. Хоч би далі пощастило.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

31 жовтня, неділя

Три дні я в Насташці, село велике. Зупинилася в лікарки, великої самодурки. Вона зустріла нас дуже привітно і хоче, щоб ми в неї залишилися, але в неї тяжко жити. Не відчуваєш свободи. Ліда виявилася дуже невдячною свинею. Ми їй дуже багато в чому допомагали відтоді, як вона з нами. Що більше я живу, то більше бачу, що треба жити тільки для себе і не піклуватися про людей і не робити їм нічого гарного і думати тільки про себе. Увесь Київ уже виселено. Здано Дніпропетровськ, Кривий Ріг. Газет я не читала. Швидше б знайти кімнату і якось улаштуватися. Швидше б кінець усьому. Утомилася я страшенно.

4 листопада, четвер

З учорашнього дня я на новій квартирі. Холодно й сиро. Тут почуваюся вільно і простіше. Зараз прочитала в газеті, що Італія воює проти Німеччини на боці Англії. Бої відбуваються в районі Києва.

Здано Мелітополь.

Учора ввечері мою господиню вкусив собака, я ніколи не думала, що може бути такий страшний укус.

7 листопада

Знову хвилювання. Учора почалася евакуація з Рокитного, кажуть, що наше село пізніше виженуть. Кажуть, що наші вже у Святошині. Два дні дощ, сиро, бруд страшний. Знову кудись треба буде йти, жах!

12 листопада

Учора випав перший сніг. Чути десь гуркіт гармат. У селі Троїцькому, кажуть, забирають чоловіків. В іншому селі чоловіків забирали вночі. Хоч би наше село не чіпали. Воно глухе і тут не чули війни.

16 листопада, середа

Поки спокійно. Але нудьга страшна. Немає жодної книги.

22 листопада

Київ уже давно взято. Добре б там бути. У районі Києва йдуть бої. Чотири дні як узяли нашу кімнату і поселили чотирьох німців. Ми терміново відокремилися. Добре, що є окремий хід. Зараз усі разом у маленькій кімнаті та кухні. Хотілося б бути в Києві. Якби я була в Ірпені, то зараз могла б повернутися до Києва. Але я згодна пересидіти в цій глушині, лише б було спокійно.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

23 листопада

Рано-вранці виїхали німці. Їм, мабуть, теж набридло воювати.

25 листопада

Учора весь день ішов дощ. Бруд страшний. Сьогодні випав сніг. Тягне в Київ страшенно, але що ж робити...

29 листопада

Час тягнеться сумно й повільно. Що ж у Києві? Сьогодні цілий день гул від стрілянини. Кажуть, що з-під Білої Церкви вигнали село так, що люди не встигли нічого взяти.

2 грудня

Учора була в Рокитному. Там повісили трьох хлопчиків за бандитизм, а батьків їхніх розстріляли.

10 грудня

Увесь час стрілянина, вибухи, літають літаки, на душі кепсько.

Я сама дивуюся своїй непрактичності, надмірній довірливості, а іноді й дурній доброті. Потрібно бути егоїсткою, легше буде жити.

17 грудня, п'ятниця

Настрій поганий, на душі тривожно. Кілька днів тому виїхало багато німців. Пішли чутки, що Насташку наступного дня будуть виселяти. Я довго не могла заснути, уявляла собі, як знову треба збиратися. Невідомо, що чекає попереду...

24 грудня, п'ятниця

У село прибувають німці. Хотіли залишитися в нас. Мені вдалося відмовити. Поки спокійно. Зараз прочитала кілька газет, із них зрозуміла, що США забезпечують Росію хлібом, консервами, черевиками, зброєю.

Фото: digital.warmuseum.kiev.ua Фото: digital.warmuseum.kiev.ua

30 грудня

Учора все начальство виїхало із села, немає ні старости, ні німців. Кажуть, що взято частково Білу Церкву. Боюся, що будуть забирати чоловіків. Якщо закінчиться війна, хотілося б жити в Москві. Поганий народ тут – хитрий, брудний, тупий.

31 грудня, п'ятниця

Учора ввечері почалася артилерійська стрілянина і весь час посилювалася. Була у Віри Іванівни, вона боялася і хрестилася. Я не давала їй прислухатися і намагалася підтримувати бадьорий настрій. Усі чутки про Білу Церкву виявилися помилковими. Там порівняно спокійно. Нікого не евакуювали. Лягла спати об 11-й годині. Спала погано. Сьогодні вранці були в селі метушня і паніка. Чоловіки бігали і ховалися, жінки кричали, махали руками. У нас у хаті теж усі тремтіли. Мама бігала від вікна до вікна. Я своїм спокоєм уплинула на домашніх, і вони заспокоїлися. Добровольці, які проходили, розповідали, що їх розбили приблизно за 12 км звідси. Наші можуть незабаром бути тут. Можливо, що й завтра. Це найтривожніший час, швидше б його пережити.

Нарешті скінчиться цей страшний рік. Хочу сподіватися, що новий, 1944-й рік, не буде таким жахливим. Цього року я багато пережила і все втратила, що наживалося роками і з таким зусиллям. Щось чекає на мене в новому році. Одне бажання – щоб скінчилася війна і знову бути в Києві.

Буду працювати за фахом або ж піду працювати сестрою. Сестра з мене буде гарна.