пост скриптум

Великий російський полководець Олександр Суворов свого часу написав:
"Наука – перемагати"
Я свою автобіографічну повість можу назвати "Наука – виживати"

Проживши вже понад 60 років, я проаналізував увесь свій життєвий шлях і дійшов висновку, що ще не народившись, а потім і народившись на вулиці (врятований бабусею і Господом Богом), згодом і в подальшому своєму житті я був непотрібним не тільки для своїх батьків, а й для деяких братів і сестер.

Коли у 19 років "батько" вижив мене з дому з мовчазної згоди "матері" і відбулася випадкова (згодом вона виявилася щасливою) зустріч із Сашком Корганом, життя в мене повернулося в інше, вдаліше русло, про яке я навіть ніколи не думав. Я завжди пам'ятав смерть брата-військовослужбовця, але усвідомлено пішов цим шляхом, бо в мене не було іншого виходу.

Ставши військовим, я від радості забув на період служби всі образи, приниження, знущання, голод, холод тощо, якого я зазнав, постійно допомагаючи всім, чим міг, відмовляючи іноді собі (холостяком) і своїй сім'ї (одруженим) багато в чому, тільки б добре зробити "батькам", брату й сестрам (особливо молодшій). Водночас я не помічав прихованої заздрості, зловтіхи до мене від усіх без винятку близьких моїх родичів.

Звільнившись у запас, на пенсію, та приїхавши до Кіровограда із другою сім'єю, але вже без подарунків, я побачив те, що забув під час служби, – своє дитинство, молодість, коли процвітали щодо мене приниження, образи, заздрість, знущання тощо. Особливо з боку так званих батьків. У поведінці старшого брата й сестер було видно ці самі негативні риси щодо мене, тільки у прихованій формі.

Фото із сімейного архіву

Після звільнення з армії в мене за душею не було жодного рубля. Усе довелося починати з нуля.

Відпочивши від служби, я пішов працювати спочатку на одну роботу. Потім працював одразу на чотирьох. Працював не тільки на харчування та одягання другої сім'ї. Ми почали збирати гроші (долари), щоб купити однокімнатну квартиру старшому пасинку (сину дружини), бо він мені у 1993 році висловив таку промову: "Хто ти тут такий, ти займаєш мою житлоплощу", хоча сам був одружений і проживав у селищі біля Умані.

Тому я вирішив працювати доти, доки не зберу доларів на одну квартиру, а потім і на іншу однокімнатну квартиру для молодшого пасинка, бо з часом і він би сказав мені такі самі слова, що і його старший брат.

Ці слова було сказано у присутності моєї коханої дружини, яка ніяк на них не відреагувала. А я, бачачи таку поведінку дружини та її синів, не зробив для себе жодних висновків, залишаючись закоханим, наївним, довірливим і добрим чоловіком і вітчимом (татом).

Пізніше, вивчивши добре "пасинків", я розумів: від них нічого доброго не дочекатися. Але довіряв своїй дружині (хоча дуже помилявся), тягнувся до неї. Думав, усе обійдеться. Стосунки, кохання між нами стануть такими, як у перші роки нашого спільного життя. Але знову помилився. Я для неї став "діставальником", віслюком для заробляння грошей. Вона жила тільки для своїх синів. Я в неї був на третьому плані.

Нахабство, підлість та інші негативні риси старшого її сина щодо мене, викрадання грошей, речей її молодшого сина-наркомана стало нестерпним. Я був змушений піти від них у свою однокімнатну квартиру, яку купував для старшого пасинка.

На завершення хочу сказати, що за всі мої роки життя чужі люди допомагали мені, підтримували мене у тяжкі хвилини, не вимагаючи натомість нічого, і зробили мені більше добра, ніж свої так звані родичі, за що я їм дуже вдячний і завжди пам'ятатиму про це.

Закінчуючи свою автобіографічну повість й аналіз свого життєвого шляху, хочу сказати ще про своїх "батьків".

За живих батьків я ріс сиротою, не знаючи ні ласки, ні уваги, ні доброго поводження, а тільки непосильні фізичні навантаження (роботи), і в чомусь заздрив дітям-сиротам, які жили у школах-інтернатах.

"Матір" – жінка-вбивця своїх ні в чому не винних, але непотрібних і зайвих для неї та чоловіка дітей, яких треба було годувати, виховувати. Це було їм не до снаги, а може, вони й не хотіли цього робити. Тому їм легше було в той важкий, повоєнний час у такий спосіб і позбуватися зайвих ротів: народжувати на вулиці у 15-градусний мороз чи позбуватися іншими методами (переохолодженнями, хворобами, падінням немовлят із ліжка заввишки один метр тощо). Нічого доброго від такої матері-вбивці чекати дітям не доводилося.

"Батько" – нелюд, садист, жорстока людина, яка постійно знущалася зі своїх дітей і своєї дружини. Він визнавав лише одну дитину рідною – першого сина Олександра, а інших дітей вважав чужими. Усе це він говорив у присутності матері при нас малих, а потім і дорослих, тим самим принижуючи свою дружину й дітей.

"Батьки" ніколи не прищеплювали нам, дітям, зв'язків дружби, згуртованості, взаємодопомоги, взаємопідтримки тощо. Кожен ріс сам собою і кожен ішов своєю дорогою. Хтось мріяв, а може, і знав, куди він прийде.

Але особисто я не знав, куди мене занесе і що викине кипуча, шумлива, повна незвіданого хвиля-доля. Путівником у моєму хлоп'ячому житті став другий старший брат – Віктор, який пішов із життя у свої 24 роки на острові Куба.

На цьому можна завершити спогади у своїй автобіографічній повісті.

Кіровоград, 2010 рік