Коли падають негоди, малі у найтеплішому домі клану кубляться на печі і слухають про голодний рік

Я цю гонку коли переживу... Коли ми подолаємо ці аврали… То ми тоді спокійно й звично поринемо в аврали наступні.

Насправді все звично, усе стандартно.

Коли падали негоди й відключали воду, електрику, опалення – нас малих, усіх двоюрідних, евакуювали до найтеплішого дому клану, туди ж перевозили бабусю, – і ми, закублившись у ковдрах, слухали розповіді бабусі, як вони в голодний рік усіх малих кублили на піч і біля печі, а самі йшли гребти з-під снігу мерзлу солому й шукати залишки мерзлої картоплі, загрібати полову й рубати гілки старої яблуні, щоб топити пічку.

Ми слухали це, доки наші батьки долали негоду, гріли наші хати й готували нам гаряче й смачненьке.

А потім уже ми, дорослі й великі, у негоди й безгрошівʼя 90-х збирали до найтеплішої кімнати малих і старих наших батьків. І мама моя розповідала вже моїм дітям, як у голодний рік її мама йшла в поле, лишаючи дітей біля ледь теплої печі…

Зараз мої дорослі діти долають негоду й Росію, а я, вийшовши на кухню, де немає електрики й тепла, роблю тепло й готую щось смачненьке отому маленькому із четвертого покоління з тих поколінь, що йдуть вервечкою мого життя. Тому маленькому, якого звично евакуюємо до найтеплішої кімнати. Доки дорослі здолають усе.

А ми здолаємо. Вода, електрика, тепло. Буде все, буде. Здорового серця в батька вже не буде. Але вилікуємо.

Тим часом Ф.О.Н.Д. працює. І вчора бригада небайдужих друзів і сусідів, що збіглася на допомогу нам, замовкає, припиняє стукати ключами й слухає мою розмову з фронтом.
– Питання термінове? – кричу я в телефон.
– Так, дуже термінове. Хотів подякувати за допомогу, мамуля.

Усі всміхаються. Так, це питання дуже термінове.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора