Лишилося протриматися ще дві доби – і в цій зимовій бійні ми знову виживемо

Пів ночі йшла війнонька, тремтіли шибки, смикалися двері. Не спала, чекала повідомлень від дітей.

У дітей війнонька йшла ще дужча, писали повідомлення.

Зранку ми розтопили котел, погнало гарячу воду у трубах. Ще холодно з ночі, але це не той холод, коли будинок непрогрітий і ти його грієш, грієш, а він ніяк не відмерзне.

Як тіло грієш. Наче вже й тепло пішло, а тіло звично трусить.

Лишилося протриматися ще дві доби, і в цій зимовій бійні ми знову виживемо.

Тіло крутить і ламає. Бо не спала, трималася на низькому старті – бігти, ховатися. Якщо встигну. Але я все ж за містом, тут менше обстрілів. А як же болять тіла в тих, хто провів цю ніч в епіцентрах нічних обстрілів, на підлозі в коридорі, на підлозі в метро.

Біль тіла після таких ночей – ознака сьогодення.

Мої друзі – на фронті. Там епідемія простудних захворювань. Не дивно.

І не дивно, що фронтові тіла змучено найбільше. Питаю у друзів, що і як, відповідають, що гівно. Питаюся, що гівно – хвороба чи війнонька. Відповідають: "Усе гівно".

Не можу не погодитися.

Але в іншій розмові я відповідаю на питання, що можна зробити з переводом після поранення. Мені відповідають: "Скоріше б відновитись і їхати".

На фронт.

Скоріше б відновитись і їхати, там далі нецензурне, тому цитату обриваю. Там далі досконально розповідається, що має зробити людина з тими, хто веде обстріли міст України.

Нам треба допомога.

Нам не треба везти гарячі супчики, щоб роздавати їх на вулицях. Із цим справимося.

Про нас просто треба говорити.

Одна людина написала: "Якщо сьогодні кожен із моїх іноземних френдів напише хоч рядок про Україну, про те, що роблять з українцями, це вже буде допомогою".

Трохи наївне побажання, авжеж?

Але це працює. Якщо ви дивуєтеся, просто повірте. Це працює.

Про нас треба говорити.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора