Агресію в повітрі польських міст відчуває кожен, хто зійшов з київського потяга
Вже другий день мелькають мені в стрічці дописи, причім не тільки українською, а й польською, – мовляв, ох як же ми боялися, щоб краківський стрілець не виявився українцем!.. Психологічно такий страх зрозуміти можна – українців у Польщі "нова ендеція" встигла добряче зашугати, і вся, очолена президентом Навроцьким "лічно", безумна медіакампанія із готування ненависті на відкритому вогні за старим ФСБшним рецептом, звісно ж, тільки прискорила цей людоїдсько-куховарський процес.
Але те, що стрілець став для українців аж настільки несподіванкою – що першою думкою було не "ну от, догралися польські політики зі своїми нациками!", а "ой, хоч би не українець!" – свідчить, як на мене, про недопустимо слабке розуміння всієї глибини проблем у польському суспільстві. Пам'ятаю, як розважались деякі укр. медійники восени 2022 р. звісткою про те, що польська тітушня "зірвала в Кракові виступ Забужко" (мені вручали Премію Міста Кракова ім. Станіслава Вінценза на тому самому Ринку, де в суботу влаштував масакру пацик із тої самої тусовки, яка чотири роки. тому прийшла в балаклавах зривати церемонію вручення), – як весело говорили в ефір просто-таки з інтонаціями старого анекдота "і так їй, с..ці, й треба!", причім це навіть "святою простотою" не назвати, бо ці люди ширили своє невігластво "в маси", абсолютно не розуміючи ані сенсу події, ані її політичного контексту, ані значення для всіх українців – і всіх поляків: то було через місяць після того, як Качинський "дав відмашку" на "кінець польсько-української дружби-2022", заявивши – мовляв, авжеж, в Україні війна, але "ми не сміємо забувати про Волинь"! – от звідтоді й "панєслась" ескалація аж до недавніх "обмінів орденами" включно, але у нас, повторюю всоте, немає ЗМІ, котрі б складали посполитому громадянству такі пазлики докупи.
Згадаймо: рік тому було побито в трамваї польськими нациками безвинну співвітчизницю, котра спробувала осмикнути їх, коли стали чіплятись до українців, – та жінка опинилася в лікарні зі зламаним носом, тобто вже сліпому було ясно, що агресія "доварилась" до стану, який вимагає вихлопу, незалежно від об'єкта (українка, полька – пофіґ, "просто. просто, просто бий", як писав класик більшовицької пропаґанди). В одному з моїх торішніх польських інтерв'ю я саме про це й говорила: про те, наскільки небезпечним є іґнорування з боку демократичної опозиції цих багаторічних процесів цілеспрямованого культивування аґресії, – тепер уже не загнати цю вичавлену "пасту" назад у тюбик, і якщо, гіпотетично беручи, всі українці разом воднодень "спєрдольон" з Польщі, на вас тут, браця кохані, чекатиме омріяна в Кремлі громадянська війна з вуличними боями, бо хтось уже мусить бути побитий!
Ми в Україні раніше були пережили також технологічно грамотний (і дуже потужний!) "розігрів аґресії" з кожної праски – "з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток"(с) – у період 2008-2013 рр., коли нам готували "громадянську війну" між Югавастокам і Галицькою латифундією, і я досіі пізнаю "шаловлівиє ручонкі" з тим самим почерком, котрі регулярно запускають хвилі хейту за російські бузувірства не супроти виконавців тих бузувірств, а супроти своїх співвітчизників (що "не за тих" проголосували сім років тому), – і щоразу подумки осміхаюся: здрастуй, маско, а я ж тебе знаю! – тепер інші "ручонкі" з того ж відомства піймали хвилю на каналізацію ненависти по іншій лінії, "цивільні" vs "військові", і тут їм, слід визнати, йде значно успішніше, але вірю, що українці витримають і це випробування...
А от поляки, з багатьох причин, витримують своє від того самого "сценариста" – таки погано, і те, до якої міри в повітрі польських міст розлито агресію, відчуває кожен, хто, зійшовши з київського потяга/автобуса, спробує звичайно влитись у буденне життя чужої вулиці: вас може на рівному місці обхамити касирка в крамниці, на вас із викликом сунутиме вулицею п'яний з голосним співом, і всі перехожі сахатимуться від нього, як сільські кури від мотоцикла, від чого він явно кайфуватиме (тричі таке бачила за три дні туру – в Любліні, Варшаві й Познані), в новинах ви прочитаєте про знятий з маршруту потяг, на якому пасажири побилися з обслугою (!!!), – десятки й десятки невидимих, щохвилинних дрібниць, після яких тільки й розумієш, чому нині всі поляки, що приїздять в Україну, одностайно відзначають нашу "доброзичливість" (zyczliwosc): польська вулиця не є zyczliwa – вона знервована й накручена (за моїм відчуттям – куди гірше, ніж будь-коли була українська). І весь цей час, прошу завважити (взагалі-то друге десятиліття вже, якщо точно), – так звана "патріотична молодь", а по-простому, фашистська тітушня, проходить бойовий вишкіл по своїх парамілітарних таборах, де її вчать бити й громити – кого?.. А на кого вкажуть – ґеїв, іміґрантів, темношкірих, українців – об'єкт може варіюватися, головне в цьому ділі – добути з великих скупчень людей саму субстанцію ненависті, чисту, лиснючо-чорну, як сибірська нафта, – а вже яким сірником і в яку мить її буде підпалено (і зовсім не факт, що тим самим, який планували сценаристи!), – то вже справа часу...
Тож, звісно, я була ошелешена краківською трагедією – суто емоційно. Ошелешена, проте не заскочена, – буває й така реакція. І ані разу мені не спало на думку, що стрільцем міг бути українець: це було би останнє припущення з усіх можливих. (Натомість блиснуло: о Господи, це що ж – уже почалося?)
Але, може, ця трагедія послужить "сигнальним дзвінком" для польського суспільства – і польського політичного класу насамперед: цей-бо надто довго ділив між собою ролі у, сказати б, взамовигідний спосіб: поки "праві" грали за московським сценарієм "разжигай і властвуй", демократи ховали голови в пісок. Дай Бог, щоб ті дев'ятеро загиблих, мир їхнім душам (серед яких, ох як же символічно, – сестра убивці, мисткиня і лесбійка: проти таких він виходив на марші!), стали запобіжником, останньою жертвою, що перекриє шлях фашизму в Польщі. Нам всім на тому залежить – не тільки полякам чи українцям. Цілій Європі. Цілому людству.