"Людожерський досвід". Кім говорить про військових як про агресивних тваринок
Як так вийшло, що половину інтерв'ю журналістка РБК та міністр у справах ветеранів говорили про військових, як про екзотичних знедолених тваринок, бідних безпритульних котиків, яких треба буквально забрати з вулиці? А другу половину – як про небезпечних маргіналів, які мають "людожерський досвід", після якого мають пройти примусову реабілітацію, щоб заслужити право повернутися "до нас" (до кого до нас, до речі)? А якщо це не спрацює, міністр має захистити цивільних від банд некерованих агресивних ветеранів.
Як так сталося, що ні журналістка, ні цілий міністр за годину розмови не відчули, що обидві позиції нездорові, неконструктивні й не мають нічого спільного ні з повагою, ні з адекватною державною політикою? Військові не повернуться "до нас". Ми не захоплювали чужих територій, і в нас не війна в далекій третій країні. Військові вже в Україні, зупиняють ворога на своїй землі.
Військові – частина суспільства, вони можуть бути на передку, на ротації чи служити в тилу. Родини військових – це повноправна частина суспільства, дружини військових живуть по сусідству, працюють з нами поруч, ходять в АТБ, так само страждають від повітряних тривог і обстрілів мостів, діти військових ходять в ті самі школи, граються на тих же майданчиках і ховаються в тих самих укриттях.
Але більшість військових відірвані від дому і втрачають роки життя поруч з близькими. І мене дуже тригернуло порівняння складнощів у шлюбі Віталія Кіма з тим, що переживають рідні військових. Постійна фонова тривога за кохану людину, роки життя на відстані, без нормального зв'язку, без можливості планувати хоча б щось, – ні, це не те саме, що побутові проблеми. Але я не вважаю, що військові та їхні родини мають підлаштовуватися під якесь вигадане "нормальне" цивільне суспільство. Я думаю, що підлаштовуватися мають під тих, хто має цінніший досвід, корисніші навички, більше відповідальності та здатності захистити не лише себе і свою родину, але й країну.
А виглядає так, що найближчі кількадесят років нам знадобляться саме ці скіли, а не вміння тікати від буса, місяцями не виходити з дому чи на швидкість знаходити собі бронювання. Я відмовляюся вважати таке суспільною нормою.
Від міністра у справах ветеранів хотілося б почути не некомпетентний крінж, а новини щодо законопроєкту про ветеранську політику. Дедлайни постійно посувають, кожна нова команда Мінвету годує обіцянками, але по факту новий законопроєкт ще навіть не зареєстрований у Раді. Беззмістовні робочі групи, пафосні промови на форумах та навіть ветеранські простори – це не робота і не результат.
Державна ветеранська політика на 12 рік війни не поспішає віддячити тим, хто віддає роки життя й здоров’я заради існування нашої країни. І от про це хотілося б запитати міністра, а не про те, коли закінчиться війна чи як освоїти землі Міноборони.
Джерело:
Inna Sovsun / Facebook