Ньонґо – сліпуча й харизматична кобіта. А про війну краще читати Гомера
Напишу про "Одіссею" Нолана для тих, хто ще не дивився.
По-перше. Не забувайте, прошу, що Нолан (попри тата-брітіша) – культурно все ж американець, тобто людина, позбавлена відчуття як історії, так і, поготів, міфу. Навіть непорівнянно скромніше фінансово "Повернення" Пазоліні примудряється створити враження "універсальної історії", якою є всякий міф, тоді як для Нолана це всього лише "ще одна" крута-видовищна сторі, мікс "Інтерстеллара" й "Опенгеймера" (його Одіссей – то такий собі Опенгеймер-2: наївняк, що страх як красиво бродить по палаючій Трої, зненацька – по 10 роках війни! – нажаханий масштабом спричинених ним нищень, не дуже-то "бистроумний" персонаж, усупереч Гомеру).
Антивоєнна риторика, яка багатьох підкупила, тут також 100-відсотково американська, гейби тобі з доби в'єтнамської війни, – для кращого розуміння, чим американський концепт війни відрізняється від європейського, нижче вклею шматок зі свого нового, саме в роботі, есею "Перечитуючи війну, або Чому Гемінґвей нічого не знає", приємного читання. Зате з екшеном і візуалом (а також звуком, акторами і спецефектами) у Нолана все пречудово – можна спокійно брати дітей і підлітків (у "Планеті Кіно" навіть роблять посередині 10-хвилинний антракт) – може, після цього вони схочуть прочитати "Одіссею" чи бодай якийсь із її популярних переказів, зрештою, Голлівуд і є – бібліотека для нечитаючих, як церква в середньовіччі – Біблія для неписьменних...
По-друге. Мушу заступитись за Лупіту Ньонґо (київський зал на її появу в кадрі видав одностайне розчароване "Тю!", і чимало критиків реаґують так само). Як людина, котра позаторік провела з Лупітою п'ять повних робочих днів у замкненому просторі (нагадаю, ми працювали разом у міжнародному журі Берлінале 2024, Лупіта його очолювала, див. наше фото на червоній доріжці), можу запевнити всіх невдоволених – Лупіта Ньонґо в реальності є абсолютно сліпуча красуня, на сьогодні всіма визнана "Міс Голлівуд", а на додачу ще й розумниця і дуже харизматична кобіта, зробити з неї в кадрі таку Єлену, щоб зал видихав не "Тю!", а "Ах!" було б, повірте, справою сутої техніки. Але в Нолана був геть інший задум – зліпити з Єлени, що вона ж Клітемнестра (!), "жіноче обличчя війни" – буквально зчорніле од горя (я не жартую, адже ж і бидляк Менелай, коли хапає її за підборіддя й хвалиться Телемахові, що "ось обличчя, котре послало в путь тисячу кораблів", тут-таки додає: "А тепер уже було б хіба 500" – і щока в неї для наочности пошрамована, і кається-петесерить вона за заподіяну з її вини загладу так, що куди там Опенгеймерові, чи пак Одіссеєві, ну а вже те, що вбійницю-Клітемнестру Нолан зробив їй близнючкою – за скромнішими версіями, та була Єлені лиш "сестрою по матері" – і змусив актрису потворно щиритись із кинджалом в зубах) на широкий об'єктив – це вже така пряма, "у лоб" підказка, щоб ніхто не сумнівався: війна це погано! Війна робить нещасними всіх, і переможців так само (sic!), і жінок їхніх, і волів їхніх, і овець... Тьху, чорт, даруйте, захопилась – це вже з іншого міфу.
Карочє, усі "в закат" – і до психоаналітика каятись, ану бігом! Тож будьте милостиві до Нолана – йому недосить бути видовищним, він хоче бути "серйозним" режисером (а хто з нас без слабостей?). Коли зважитесь на три години громохкого екшену, не придирайтесь надміру – інджой зе шоу. А про війну краще таки читати Гомера.
Джерерло: Oksana Zabuzhko / Facebook