Пу вдаватиме бодрячка перед Сі й придурком Красновим
Є купа причин, чому день упалого мосту ввійде в історію цієї війни як переломовий – на рівні з виграною битвою за Київ і днем визволення Херсона.
Більшість із цих причин уже перелічили за минулу добу міжнародні коментатори й військові експерти – атож, Крим стає "островом", російське військо, розташоване на ньому, без довозу лишиться безпорадним, як наші заблоковані частини весною 2014 року (чомусь мені особливо приємно про це думати й наперед смакувати таке "відновлення справедливости", тодішнього показового приниження України я нікому ні забувати, ні прощати не збираюся). Ну, а Азовське море стає "озером", і навантажені краденим українським зерном російські танкери більше не вийдуть із його портів, – виявилося, як поглузував із Трампа Сікорський, що "в України є карти", і головна символічна перемога Росії, не захитана в очах її населення з 2014 року, обнуляється на очах у спантеличених підданців, більшість яких чи не вперше починає здогадуватись, що їхня країна програє у війні, і "как же так-то" (розумніші – бачила сьогодні в стрічці – ламають голови, "как же так", що Кримський міст упав, а київські стоять, і потішають себе, страшенно комічно, тим, що наші "СССР строил", тому, мовляв, вони й ліпші), – а міжнародні медіахолдинги затирають лапи від нетерплячки побачити, як Пу тепер вдаватиме бодрячка перед Сі й придурком Красновим (у США не люблять лузерів ще більше, ніж у Росії!), і як це вплине на конфігурацію "Ялти 2.0", тощо, тощо, тощо – словом, стратегічні наслідки цього дня будуть оприявнюватися ще довго, так з ходу всього й не побачиш...
Але є один, на який, здється, досі ніхто не звернув увагу: тільки тепер, по п'яти роках чи не найогиднішої в історії державно-терористичної війни, задуманої як "бліцкріґ", "колективний Захід" (і Схід, і навіть, потроху, Південь) починає здавати собі справу з того, що всі ці роки був боявся – порожнечі. Що вся гадана "міць Росії" (в тому числі і ядерна, до цього вони ще не додумались, але це справа часу), за холодновоєнною інерцією містифікована на різні лади й під різними кутами, – це просто блеф ("полуда", як писала Забужко в "Найдовшій подорожі"). (В коменті – витяги, мовою оригіналу, зі статті в "Комсомольской правде" за травень 2018 року під назвою "Как Россия защитит Крымский мост", дуже раджу почитати, і неодмінно до кінця, – це буквально вища школа, аспірантура, ба ні – докторантура блефу, а від 17 листопада 2026 року – блискуча ілюстрація до прислів'я "брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся". От саме так Московія й "пройшла світ" – надувала кульку, вимащену кров'ю, і їй вірили).
2022 рік захитав цю віру, але не до кінця (одна з місій американського діда – залатати захитане, хай навіть історіями про те, як під Києвом танки "застрягли в болоті": така блазенада – насправді досить дієвий пропагандистський прийом, коли треба "замазати" істину). І ось тепер – очевидно, що король таки голий. Боятись нема кого.
А чого ж він казав, щоб ми НАТО відсунули до кордонів 1997 року? Теж блефував? А чого ми йому вірили? І нащо ми це обговорювали? І що тепер?.. І т.д., і т.п.
Це найсерйозніші зміни – ті, що відбуваються в головах. Бо воюють – і перемагають – завжди і всюди саме голови, а не залізо. Впевнена, що в багатьох головах, які відповідають за прийняття історично значущих рішень, сьогодні прояснилося.