Серед росіян людей нема. Я чесно шукала 

Моя бабуся, яка пережила Другу світову війну, розповідала мені, зовсім маленькій дівчинці, що німці на той час були різні. Вона казала, що були ті, що не хотіли вбивати. І робили все, щоби не вбивати. Моя бабуся говорила: "Ти ще маленька і всього не зрозумієш, але навіть у найчорніші та найстрашніші часи все одно були ті, кому вдалося не перетворитися на чудовиськ і залишитися людьми".

Я питала: "І серед фашистів були люди?" І бабуся відповідала: "Не всі, хто воював, були фашистами".

Ми в дитинстві багато з нею розмовляли. Вона мене дуже любила. І я вважаю, що мені пощастило знати її. Щоправда, наше спілкування було недовгим. Вона померла, коли мені було 13 років.

Я іноді думаю, а що б я сказала своїй онуці, якби пережила цю російську війну. Я б не змогла сказати, що у країні, яка напала на нас, є люди. Я не бачу там людей. Можливо, мені пощастило не так, як моїй бабусі. Скорiш за все, я б сказала внучці: "Ти повинна знати, що я їх ненавиджу. Найлютішою ненавистю. І ця ненависть – їхнє дзеркальне відображення. Вона прилетіла до нас від них. Разом з КАБ і дронами. Разом з ракетами й корабельними снарядами. Менi важко жити із цією ненавистю. Але я нічого не можу із собою вдіяти".

Я скажу внучці: "Я чесно шукала там людей. Я навіть намагалася говорити з ними їхньою мовою. Але щоразу вони розповідали мені, що в тому, що вони напали на нас, тільки наша провина. Ми всі недостатньо добре поводилися з ними. Ми не повинні були злити їх. І якби ми здалися, то у нас все було б чудово".

Я розповім онуці, що найстрашніше – це забути про те, що вони наробили в Україні. Забути, як вони раділи, коли в нас гинули діти. Забути, що вони стріляли саме по дітях та беззбройних людях, які стоять у чергах за гуманітарною допомогою. Як вони били по лікарнях, школах, житлових будинках, магазинах і ринках. Без мети. Щоб убити більше людей. Щоб нам було боляче. Щоб ми зникли.

Я попрошу її нiколи не вірити жодному їхньому слову і не наступати на ті ж самi граблі, на які я наступала. Я попрошу її не підпускати їх близько і не повертатись до них спиною. Бо вони завжди кажуть, що брати, а потім б'ють ножем у спину. І, головне, їх не треба боятися. Вони жорстоки, але слабкі. І коли їм дивишся смiливо в обличчя – вони лякаються.

А ще я поясню їй, що росіяни постійно брешуть і перекручують минуле та сьогодення. Саме тому їй не можна забувати все те, про що я розповім. Тому що якщо вона забуде це, то істоти з Росії знову прийдуть вбивати.