США і Китай домовляться, але керувати світом удвох уже не зможуть 

Є події, які зовні виглядають як звичайна дипломатична процедура, але насправді стають своєрідним рентгенівським знімком епохи. Державний візит голови КНР Сі Цзіньпіна до США та його переговори з президентом Дональдом Трампом – саме такий випадок.

23–25 вересня 2026 року китайський лідер перебував у Сполучених Штатах, де відбулася його зустріч із Трампом, що супроводжувалася державними почестями, військовою церемонією та державною вечерею. На порядку денному були торгівля, технології, штучний інтелект, Тайвань, Іран та інші питання, щодо яких між Вашингтоном і Пекіном існують серйозні розбіжності. При цьому обидві сторони одночасно наголошували на необхідності діалогу та збереження стабільності відносин.

На перший погляд – звичайна дипломатія двох великих держав, але якщо зазирнути глибше, перед нами постає набагато серйозніша картина. У Вашингтоні зустрілися не просто президент США та голова Китаю. Зустрілися два найбільші центри сучасної світової сили – у той момент, коли жоден із них уже не здатний самотужки визначати правила гри для всього світу, і саме в цьому, на мій погляд, полягає головний сенс нинішньої зустрічі.

Світ увійшов в епоху, яку можна назвати дуже просто: світ без господаря. Це не означає, що у світі більше немає наддержав, великих держав або держав, що володіють величезними економічними, військовими, технологічними та політичними ресурсами. Навпаки, таких центрів сили стає дедалі більше. Але сьогодні вже немає держави чи пари держав, які були б здатні, як це відбувалося в різні періоди XX століття, встановити глобальні правила і потім забезпечити їх дотримання практично в усіх ключових регіонах планети.Саме тому нинішня міжнародна ситуація виглядає такою суперечливою, напруженою та хаотичною.

Щоб зрозуміти, як ми опинилися в цій ситуації, необхідно повернутися в минуле. Після Другої світової війни світ виявився розділеним між двома наддержавами – США та Радянським Союзом. Це був далеко не ідеальний світ. Більше того, це був світ холодної війни, ідеологічного протистояння, локальних воєн, криз і постійної загрози ядерної катастрофи, але у цього світу була одна найважливіша риса – передбачуваність поведінки головних центрів сили. Вашингтон і Москва розуміли межі можливого. Вони знали, що пряме зіткнення двох ядерних наддержав може призвести до катастрофи для всього людства.

Біполярний світ не був світом без воєн, але це був світ, у якому існував жорсткий механізм глобального стримування. США та СРСР конкурували практично в усьому – в ідеології, економіці, озброєнні, космосі, впливі на країни третього світу, але водночас вони були змушені дотримуватися певних правил гри.

У 1962 році людство опинилося буквально за кілька кроків від ядерної катастрофи під час Карибської кризи. Саме тоді особливо ясно стало, що між великими державами може існувати практично непримиренне протистояння, але існує й межа, за яку не можна переступати. Після 1945 року було створено цілу систему міжнародних інститутів, покликаних керувати новим світом. Організація Об’єднаних Націй, Рада Безпеки, міжнародні фінансові інститути та інші структури створювалися з огляду на реалії середини XX століття. Ця система була недосконалою, але вона відображала тодішній розподіл сил.

А потім настав 1991 рік, Радянський Союз зник, і разом із ним зник один із двох головних стовпів тієї системи. І ось тут починається найцікавіше: старий світ закінчився, а новий так і не був створений. Так, США на деякий час стали єдиною наддержавою. Це був момент американського тріумфу, який багато хто сприймав як остаточну перемогу певної політичної, економічної та ідеологічної моделі. В інтелектуальній атмосфері того часу величезну популярність здобула концепція Френсіса Фукуями про "кінець історії", пов’язана з припущенням про завершення глобальної ідеологічної боротьби. А Збігнєв Бжезинський у своїй "Великій шахівниці" розглядав американську перевагу як центральний чинник світової геополітики.

Сьогодні вже очевидно, що історія склалася значно складніше. Проблема полягала не в тому, що США після розпаду СРСР стали найпотужнішою державою світу, оскільки це був об’єктивний факт. Проблема виникла тоді, коли історичний момент американської переваги почали сприймати як остаточну конструкцію міжнародної системи. Але історія не любить остаточних конструкцій, а постійно змінює співвідношення сил, і за останні 35 років світ змінився до невпізнання.

Китай перетворився на одну з найбільших економічних і технологічних держав світу. Індія стала самостійним центром економічного та політичного впливу. Європейський Союз перетворився на величезний економічний і нормативний центр. Росія зберегла та відновила значну частину свого військово-політичного потенціалу. Туреччина посилила свою регіональну самостійність. Держави Перської затоки набули зовсім іншої економічної та дипломатичної ваги. І це далеко не повний перелік. У результаті сталося те, чого не могли передбачити багато політичних концепцій початку 1990-х років. Світ перестав бути однополярним, але він ще не став стійко багатополярним, і саме між цими двома станами ми сьогодні й перебуваємо.

Це принципово важлива обставина. Ми живемо не в уже сформованому новому світовому порядку, а в періоді його формування, і перехідні епохи завжди є найбільш небезпечними, тому що старі правила вже перестають діяти, а нові ще не стали загальновизнаними. Саме тому сучасний світ нагадує величезний корабель, на якому старий капітан уже не знає всіх нових течій, а нового капітана ще ніхто не обрав.

На цьому тлі особливо важливими є відносини США та Китаю. Вашингтон і Пекін є конкурентами практично в усіх стратегічних напрямках. Вони змагаються у торгівлі, технологіях, штучному інтелекті, виробництві, інвестиціях, за вплив у різних регіонах світу. Існують серйозні розбіжності щодо Тайваню, питань безпеки та ролі Китаю в інших міжнародних кризах. Але водночас вони не можуть дозволити собі перетворити це суперництво на пряму конфронтацію, і саме тому вони постійно зустрічаються, і після періодів різкого погіршення відносин знову починаються переговори. Саме тому навіть в умовах серйозної недовіри Вашингтон і Пекін говорять про необхідність зберігати стабільність. Нинішній візит Сі Цзіньпіна продемонстрував це особливо наочно.

Американська сторона влаштувала китайському лідеру надзвичайно представницьку державну зустріч, а самі переговори відбувалися на тлі серйозних розбіжностей. При цьому після зустрічі обидві сторони заявляли про конструктивний характер переговорів і необхідність подальшої взаємодії. На перший погляд у цьому можна побачити суперечність, але насправді суперечності тут немає, оскільки чим небезпечніше суперництво, тим більша необхідність розмовляти. За часів холодної війни існували механізми, що дозволяли Москві та Вашингтону в критичні моменти утримувати ситуацію від прямого зіткнення. Сьогодні Вашингтону та Пекіну доводиться створювати власні механізми управління конкуренцією – причому вже в умовах зовсім іншої взаємозалежності.

Особливо показово, що в порядку денному нинішніх відносин дедалі більшу роль відіграє штучний інтелект. Це вже не просто питання економічної конкуренції, а питання національної безпеки та майбутньої технологічної переваги. Обговорення навіть спеціальних механізмів запобігання кризам навколо ШІ показує, наскільки змінилися самі інструменти глобального суперництва. Виникає парадоксальна ситуація. США та Китай є головними конкурентами у боротьбі за технологічне та економічне майбутнє, але водночас змушені співпрацювати, щоб їхня конкуренція не вийшла з-під контролю.

Однак існує ще важливіша проблема. Навіть якщо США та Китай домовляться між собою, вони вже не зможуть удвох керувати всім світом, і саме цю обставину сьогодні часто недооцінюють. Можна уявити, що Вашингтон і Пекін домовилися щодо торгівлі, технологій або навіть щодо окремих міжнародних криз. Але залишиться величезна кількість держав і регіональних центрів сили, які мають власні інтереси, власні ресурси та власне бачення майбутнього. Саме тому сьогоднішній світ неможливо пояснити лише через відносини США та Китаю, оскільки це вже не стара біполярність, а набагато складніша система.

Якщо у XX столітті значна частина міжнародної політики будувалася навколо питання "за кого ви – за Вашингтон чи за Москву?", то сьогодні таке питання дедалі частіше втрачає сенс. Держава може одночасно співпрацювати зі США в одній сфері, з Китаєм – в іншій, з Туреччиною – у третій, а з державами Перської затоки – у четвертій. Виникає нова геометрія міжнародних відносин, і вона не виглядає як акуратна конструкція з кількома чітко окресленими блоками. Швидше це мережа, що постійно змінюється, з інтересами, що перетинаються. Саме тому багато звичних політичних категорій минулого поступово перестають працювати.

Але якщо світ рухається до багатополярності, чи означає це, що він автоматично стане стабільнішим? Зовсім ні, і саме тут криється ще одна велика ілюзія. Багатополярність сама по собі не є синонімом миру. Так, вона може призвести до більш справедливого розподілу впливу, але водночас може й збільшити кількість конфліктів між центрами сили, якщо не будуть створені нові правила взаємодії. Проблема в тому, що старі інститути міжнародної безпеки значною мірою продовжують відображати реалії 1945 року. ООН була створена після Другої світової війни, і її Рада Безпеки відображає баланс сил переможців тієї війни, але ж світ, у якому живе людство у 2026 році, зовсім не схожий на світ 1945-го. Показово навіть те, що сама ООН сьогодні намагається реформувати роботу своєї системи, визнаючи необхідність адаптації організації до нових умов і зростаючої складності сучасних викликів. Але проблема значно глибша за адміністративні реформи, оскільки світ змінився, а фундаментальна архітектура глобального управління змінилася набагато менше, і це одна з причин нинішньої кризи.

Ми намагаємося вирішувати проблеми XXI століття за допомогою інститутів, значна частина яких була створена для світу XX століття, і результат ми бачимо щодня. Війна Росії проти України триває, Близький Схід залишається зоною величезної нестабільності, США та Китай продовжують стратегічне суперництво, Тайвань залишається одним із найнебезпечніших потенційних осередків глобального протистояння.

Боротьба точиться не лише за території. Вона точиться за технології, штучний інтелект, енергетичні ресурси, транспортні коридори, критично важливі корисні копалини, ринки, логістику та вплив, тобто змінюється сама природа боротьби за світовий вплив. У XIX столітті великі держави ділили колонії, у XX столітті вони боролися за ідеологічні блоки та військово-політичні сфери впливу, а в XXI столітті боротьба стає одночасно територіальною, економічною, технологічною, інформаційною та цивілізаційною, і саме тому нинішній перехід до нового світового порядку може виявитися набагато тривалішим, ніж багато хто припускає.

Не можна очікувати, що одного дня лідери кількох найбільших держав сядуть за стіл, підпишуть новий документ – і наступного дня світ стане стабільним. Так не буває. З’явилося занадто багато самостійних гравців, які більше не хочуть бути об’єктами чужої політики, і це, до речі, одна з головних особливостей нової епохи. Середні й навіть невеликі держави отримали набагато більше можливостей для самостійної гри, ніж раніше. Але разом із можливостями зросли й ризики. У біполярному світі простір для маневру був обмежений, оскільки необхідно було зважати на дві наддержави. У багатополярному ж світі можливостей більше, але й помилки все менше мають шансів на прощення, бо якщо раніше невелика держава могла за певних обставин розраховувати на підтримку одного з двох глобальних центрів, то сьогодні розраховувати виключно на когось одного стає дедалі небезпечніше.

США чи Китай, Європа чи Росія також не зможуть вирішити всі проблеми світу, і жодна інша окрема держава теж не здатна взяти на себе цю роль. Отже, держави повинні вчитися жити у світі, де ніхто не зможе постійно забезпечувати їхню безпеку замість них самих. Це особливо важливо для держав, що знаходяться в регіонах перетину інтересів великих держав, оскільки для них нова епоха водночас є викликом і можливістю. Викликом – тому що ціна стратегічної помилки зростає, а можливістю – тому що поява кількох центрів сили розширює простір для маневру. Але скористатися цим простором зможуть лише ті держави, які розуміють власні національні інтереси й вміють проводити самостійну політику, і саме тому сьогодні так важливо говорити про суб’єктність держав. Не про те, до якого табору вони повинні автоматично приєднатися, а про те, чи здатні вони самі визначати, чого хочуть від цього нового світу. Адже стара формула "хто наш господар?" поступово має поступитися місцем іншій формулі: "Хто ми самі і чого ми хочемо?" Це й є головне запитання нової епохи.

Світ ставатиме дедалі більш багатополярним, але цей процес не завершений, ба більше, він лише починається. Сьогодні формуються нові центри сили, нові союзи, нові економічні та транспортні зв’язки, нові системи безпеки. Держави уважно стежать за тим, як змінюється співвідношення сил, і намагаються заздалегідь підготуватися до майбутнього. Саме тому помилково думати, що нинішній світовий хаос – це тимчасовий період, після якого все повернеться до звичної норми, оскільки колишньої норми вже не існує.

Ми вступили в історичний період, коли старий лад остаточно втрачає здатність бути універсальним, а новий ще тільки формується, і тому слід бути готовими до того, що нинішня нестабільність триватиме ще дуже довго. На нас можуть чекати нові локальні війни, нові регіональні кризи, нові зіткнення інтересів. Не тому, що людство раптово стало гіршим, ніж раніше, а тому, що відбувається масштабний перерозподіл сили. А будь-який перерозподіл впливу в історії супроводжується конфліктами.

Найбільша небезпека сучасного світу полягає не в тому, що старий порядок закінчився, а в тому, що новий ще не народився. Саме тому зустріч Сі Цзіньпіна та Дональда Трампа у Вашингтоні має значення далеко за межами американо-китайських відносин. Два лідери намагаються домовитися не про те, хто буде єдиним господарем планети, а намагаються не допустити, щоб суперництво двох гігантів остаточно зруйнувало й без того крихку систему міжнародних відносин. Але навіть якщо їм це вдасться, світу все одно доведеться вчитися жити в абсолютно новій реальності, де більше немає єдиного центру сили, де вже недостатньо домовленостей лише двох великих держав, де дедалі більше держав прагнутимуть стати суб’єктами, а не об’єктами міжнародної політики, де колишні правила поступово відходять у минуле, а нові ще тільки створюються.

І тому сьогодні найрозумніше – не чекати повернення старого світу. Його вже не буде, і потрібно вчитися жити в новому, і готуватися до нього вже зараз. Італійський філософ Антоніо Грамші колись написав: "Старий світ вмирає, а новий світ зволікає з’явитися, і в цій півтіні виникають чудовиська". Мабуть, сьогодні ця думка звучить особливо актуально, адже головне завдання нашого часу – зробити так, щоб у проміжку між старим і новим світовим порядком народився не новий хаос, а новий баланс.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook