Свій сучий син 

Є фрази, які іноді пояснюють цілу епоху краще, ніж десятки політологічних досліджень. "Для них Росія може бути поганою, але вона має залишитися Росією". Саме ця формула, на мою думку, найкраще пояснює нинішній скандал навколо Дмитра Муратова – лауреата Нобелівської премії миру й одного з головних сучасних російських так званих моральних авторитетів, якого на Заході звикли сприймати як представника демократичної Росії.

Історія, що стала відомою останніми днями, є надзвичайно показовою. Як повідомив The Atlantic, ініціатива використати звільнення російських політв’язнів як підставу для поступового пом’якшення американських санкцій проти Росії виникла після зустрічі американського спецпосланника Джона Коула із Дмитром Муратовим, який давно шукав контакту з Коулом, розповідав йому про радянський досвід звільнення дисидентів і передав матеріали про російських в’язнів. Коул потім презентував цю ідею Дональду Трампу, який, за даними видання, погодився спробувати такий підхід. Поки що йдеться саме про пропозицію і ранню стадію можливої схеми, а Кремль уже заявив, що жодних таких переговорів не веде й узагалі заперечує наявність у Росії політв'язнів.

Одразу скажу головне: звільнення політичних в’язнів – безумовне благо, але питання зовсім в іншому. Чому звільнення російських в’язнів має ставати підставою для послаблення тиску на державу, яка продовжує війну проти України? Чому санкції, які є одним з інструментів тиску на російську державу, раптом перетворюються на предмет окремого торгу – і водночас доля України опиняється поза дужками?

І ось тут починається найцікавіше. Припустімо, що пан Муратов, можливо, цілком щиро хоче звільнити людей. Але щирість конкретної людини ще не робить запропоновану ним політичну конструкцію справедливою стосовно інших, особливо стосовно України. Українська сторона вже заявила, що протидіятиме зняттю санкцій до закінчення війни, і це не дивно: поновлення економічних зв’язків із Росією означає не просто гарне слово "мир". Це потенційні додаткові ресурси для держави, яка й далі воює.

Але мене в цій історії цікавить навіть не Муратов, а набагато глибший феномен: так званий російський лібералізм. Точніше, та його частина, яка десятиліттями претендує на право говорити від імені майбутньої "демократичної Росії", бо тут ми стикаємося з дивовижним парадоксом. Можна бути проти Путіна, можна вимагати звільнення політв’язнів і виступати проти репресій, захищати свободу слова, можна виїхати на Захід і розповідати західній аудиторії про злочини Кремля, і можна навіть щиро підтримувати Україну, але все це ще не дає відповіді на головне запитання: а що ви думаєте про імперію? Ось де відбувається справжня перевірка.

Проблема в Путіні чи в Росії, яка залишається як імперський політичний проєкт? Не конкретний режим, а сама історична звичка Москви вважати навколишній простір зоною своїх особливих прав? Не лише свобода росіян, а й свобода українців, грузинів, молдаван, азербайджанців, вірмен, чеченців і всіх інших народів колишньої імперії самостійно вирішувати власну долю? І ось тут у значної частини російської ліберальної свідомості починаються проблеми. Бо можна скільки завгодно міняти господаря Кремля, але якщо зберігається уявлення про те, що Росія має якісь особливі права на пострадянський простір, то змінюється влада – але не змінюється політична матриця.

Погляньте на історію. Михайло Горбачов став лауреатом Нобелівської премії миру за свою роль у завершенні холодної війни й радикальній зміні відносин між Сходом і Заходом. Але це не скасовує того факту, що саме під його керівництвом радянська влада застосовувала силу проти власного населення в різних частинах СРСР, зокрема проливаючи кров у Тбілісі і Баку. А Нобелівський комітет оцінював насамперед його міжнародну роль, а не весь баланс його внутрішньої політики. Андрій Сахаров – ще складніша постать. Творець радянської водневої бомби, один із найбільш обласканих радянською системою науковців, який згодом перетворився на її знаменитого критика і правозахисника. Академік Сахаров свою Нобелівську премію миру здобув 1975 року за боротьбу за права людини, роззброєння і міжнародне співробітництво. Але чомусь цей так званий моральний авторитет під час обговорення теми сепаратизму в Карабаху разом зі своєю дружиною Оленою Боннер-Аліханян став на бік вірменських сепаратистів, його позиція була однозначно провірменською й украй болючою для Азербайджану, що зрештою призвело до величезних жертв у цьому питанні.

І тут постає питання іншого порядку: чому людина може стати універсальним "моральним авторитетом", не розв'язавши до кінця питання про універсальність самого принципу свободи? Якщо свобода – цінність, то вона не може бути лише свободою росіян від власної держави, вона має передбачати і свободу сусідніх народів від російської держави, і саме цього іспиту російська ліберальна думка значною мірою так і не склала.

Пан Муратов тут цікавий саме тому, що він репрезентує вже інше покоління. І він не Горбачов, і він не Сахаров, і все ж історія з Коулом демонструє стару проблему в новому вигляді: російські політичні в’язні стають центром моральної історії, а Україна – її тлом. Ось це і є найболючіше місце. Бо після 24 лютого 2022 року неможливо говорити про російську політику так, ніби війни немає, і не можна обговорювати долю російських політв’язнів у політичному вакуумі.

Не можна відокремити внутрішню російську несвободу від зовнішньої російської агресії, якщо водночас пропонують послабити тиск на державу-агресора до закінчення війни, і особливо не можна робити це за спиною України. Найцікавіше тут – це реакція того самого російського ліберального середовища. Тільки-но з’явилася інформація про запропоновану схему, як навколо Муратова знову виник звичний ореол морального авторитету, і тут постає запитання, яке я б адресував усім цим "хорошим росіянам": чому ви так швидко готові захищати моральний авторитет людини, але так рідко готові захищати принцип, який має бути вищим за будь-який російський моральний авторитет?

Україна не має бути розмінною монетою. Її територія, її безпека, її право на існування та її право самостійно визначати своє майбутнє не можуть бути додатком до переговорів між Вашингтоном і Москвою і тим більше не можуть ставати ціною за розв'язання внутрішніх російських проблем. Ось тут і виявляється справжня суть проблеми. Для цих "хороших росіян" Росія може бути поганою, але вона має залишитися Росією, оскільки вони керуються принципом: "Це сучий син, але це наш сучий син".

Росія може бути путінською – погано, Росія може бути єльцинською – уже краще, Росія може бути горбачовською – зовсім добре, Росія може навіть стати демократичною, але аби тільки вона залишалася Росією у звичному історичному сенсі – великою державою з особливою зоною інтересів навколо себе. У цьому й полягає вся суть цих "моральних авторитетів" нинішньої Росії.

А ось уявити Росію, яка скаже: "Україна, Грузія, Молдова, Азербайджан, Вірменія, Білорусь, країни Центральної Азії – не наша зона впливу, а багато представників поневолених народів на території Росії мають таке саме право на суверенітет, якого ми вимагаємо для Росії", – ось до цього визнання багато російських лібералів чомусь так і не дійшло. Саме тому проблема набагато глибша за Путіна, оскільки президент Путін – це людина й політичний режим, а імперське мислення – це система.

Можна усунути Путіна і зберегти систему, можна провести вибори і зберегти систему, можна звільнити політв’язнів і зберегти систему, можна навіть побудувати демократичну Росію і зберегти систему – якщо демократія поширюватиметься лише всередину Росії, а за її межами залишаться "особливі інтереси". Тоді вийде не нова Росія, а стара імперія з новим фасадом, і ось тут я розумію, чому нинішня історія з Муратовим викликала настільки різну реакцію в Росії й Україні. Для частини російського ліберального світу це гуманітарна ініціатива, для України – питання війни і безпеки. Для мене ж це насамперед лакмусовий папірець російської постімперської свідомості, і вкотре він демонструє дуже неприємну річ: частина тих, хто хоче звільнити Росію від Путіна, так і не наважилася звільнити Росію від імперії, а без цього всі розмови про "нову Росію" залишаються лише розмовами про зміну декорацій. Бо справжня демократична Росія має одного дня висловити вголос те, чого російська ліберальна думка десятиліттями уникала: свобода Росії закінчується там, де починається свобода іншого народу, і якщо заради свободи росіян потрібно послабити тиск на державу, яка вбиває українців, – це вже не універсальна мораль, а лицемірна мораль із національною пропискою, і тоді все стає гранично простим.

Для пана Муратова і "хороших росіян" сучасна Росія може бути поганою, але вона має залишатися Росією з імперським мисленням, а отже, змінюватимуться обличчя, гасла, президенти, "моральні авторитети", але імперія має й далі існувати.

Як одного разу сказав Вінстон Черчилль: "Умиротворитель – це той, хто годує крокодила, сподіваючись, що крокодил з’їсть його останнім".