Сихів може стати постійним. Тоді завтра не настане, а "наступіт" 

Мобілізація – це не про людський ресурс. Це про довіру, а точніше – про її нестачу. Перед тим як перейти до мобілізації, хочу зробити одне застереження.

Ми часто сперечаємось про ТЦК, повістки та "бусифікацію", відстрочки й фальшиві бронювання, але рідко говоримо про головне: якою має бути модель держави під час довгої війни. Мобілізація ніколи не була лише військовою чи адміністративною процедурою. Вона є одним із найполітичніших рішень, які ухвалює держава, адже йдеться про найвищу форму суспільного договору – готовність громадянина ризикувати власним життям заради політичної спільноти. Тому дискусія про мобілізацію насправді є дискусією про державу, її справедливість і здатність говорити чесно.

Головний ресурс війни

Часто можна почути, що головним ресурсом війни є люди. Але насправді головним ресурсом війни є довіра.

Люди без довіри стають ресурсом примусу, тоді як люди, які довіряють державі, стають ресурсом перемоги

Війни виграють не ті держави, які можуть найдовше змушувати своїх громадян, а ті, які здатні зберігати мотивацію.

Мобілізація на п’ятий рік повномасштабного вторгнення і 13-й рік війни починається не в ТЦК, а у відповіді людини на питання: чи довіряю я державі настільки, щоб ризикувати заради неї? І у спроможності держави дати відповідь на це питання. У здатності забезпечити зрозумілі правила – як для тих, хто на фронті, так і для тих, хто в тилу. Для них, їхніх сімей, громад і бізнесів. Мобілізація починається з визначеності правил і довіри до них.

Найбільша помилка – спроба деполітизувати політичне

За останні два роки держава намагалася деполітизувати мобілізацію – подати її як адміністративну процедуру обліку, реєстрів, повісток і повноважень ТЦК. Але мобілізацію неможливо деполітизувати, адже це питання суспільного договору. Якщо держава не веде політичну розмову, вакуум заповнюють емоції, чутки й російські ІПСО.

Це породжує живильний бульйон для зловживань різного штибу. Так ми непомітно для себе перейшли від дискусії про модель армії до обговорення "бусиків", від питання справедливості – до взаємного озлоблення та конкуренції перед обличчям несправедливості різних ґатунків.

Самоусунення держави

Ще небезпечнішою стала тенденція, коли держава самоусувається від вироблення політики. Вона перестає бути арбітром і дедалі частіше стає спостерігачем, залишаючи суспільству самостійно вирішувати конфлікти. Тоді починається не протистояння громадянина й держави, а протистояння між самими громадянами: між військовими й цивільними, мобілізованими й тими, хто ще не мобілізований, родинами військових і бізнесом. Кожна група шукає не спільне рішення, а власний виняток. І це руйнує суспільну згуртованість.

Сутички в Сихові цими днями чи в Космачі в лютому 2024 року – яскраві ілюстрації цього.

Без демобілізації не буде мобілізації

Мобілізація і демобілізація – це одна політика. Не можна переконувати людей приходити до війська, якщо держава не може чесно відповісти, коли й за яких умов повернуться ті, хто вже роками воює. Невизначеність демотивує не лише військових, а і їхні родини та всіх, хто потенційно може бути мобілізований.

Повага до тих, хто вже виконав свій обов’язок, є фундаментом ефективної мобілізаційної політики. Повага – не у пільгах чи натужних промовах, а у виконаних обіцянках та зобов’язаннях. Ми всі зобов’язані цим тим із нас, хто став на захист. Це база. І крапка.

Нам потрібна інша модель: циркулярна оборона

Проблему мобілізації вже неможливо вирішити окремими змінами до законів. Це криза не закону, а моделі. Україні потрібна модель існування суспільства в умовах довгої війни.

Саме тому я роками просуваю ідею переходу від моделі "мобілізації", родом із минулого, коли 200 років тому можна було мобілізувати в армію на 20 років, а на початку ХХ століття – на кілька років. Нам потрібен перехід до циркулярної моделі оборони – тотальної, суголосної як духу часу, так і найкращому досвіду, накопиченому з 2014 року. Її головний принцип простий: війну повинно вести все суспільство, але не одночасно, а почергово, розподілено й удовгу.

Циркулярність служби

Страх породжує невизначеність. Людина не знає, коли повернеться до цивільного життя, і саме це руйнує готовність брати на себе відповідальність. Держава повинна гарантувати передбачувані цикли служби – наприклад, до півтора року. Після цього людина повертається до своєї професії, бізнесу чи навчання, а її місце займає інший громадянин – до нової ротації та наступних двох-трьох циклів.

Так виникає постійна пульсація між фронтом і тилом: армія перестає бути окремим світом, а тил перестає жити так, ніби війна його не стосується. Так зникає цивільність у старому розумінні, а мобілізація перестає бути "лузерством", на яке її злочинно перетворила нинішня неефективна й тотально корумпована модель.

Одночасно має існувати окрема траєкторія для тих, хто обирає військову службу своєю професією. Контрактне військо повинно мати іншу економіку, мотивацію, соціальні гарантії та кар'єрні перспективи. Професійне ядро армії забезпечує безперервність бойового досвіду, а циркулярна служба – нерозривний зв’язок суспільства з обороною та широкі оборонні спроможності.

Звісно, це передбачає і визнання, що завжди є частина суспільства, яка ніколи й ні за яких обставин не готова воювати. Це несправедливо, негероїчно, але це даність. Частина з них уже "штурманула Тису". Частина має отримати варіанти альтернативної служби – у відновленні, забезпеченні, медицині чи на підприємствах. Без тих самих пільг і гарантій, з довшими термінами. Але вони повинні мати альтернативу й бути корисними.

Нам усім, різним, потім дивитися в очі одне одному й нашим дітям, відповідаючи на питання, хто де був і що робив під час війни. У наших спільних інтересах – не перетворити повоєнний період на холодну громадянську війну різних досвідів у кожному під'їзді.

Від мобілізації до нового суспільного договору

У такому разі ми говоримо не про реформу мобілізації, а про новий суспільний договір. Держава гарантує справедливі правила, чесну комунікацію, передбачувані строки служби, обов’язкову ротацію, зрозумілі механізми демобілізації, підтримку ветеранів. Громадянин гарантує готовність пройти свій цикл служби, коли цього потребує країна.

Це вже не модель примусу. І не модель героїчного винятку, родом із 2014-го та 2022-го. Це модель спільної відповідальності.

Найстійкішими виявляються не ті держави, які можуть найдовше змушувати своїх громадян воювати, а ті, які здатні зробити оборону спільною справою всього суспільства. І якщо ми готуємося жити в умовах довгої війни, маємо навчитися мобілізовувати не лише людей, а й довіру.

Розумію, що це може звучати навіть смішно в нинішніх реаліях.

Але умовний Сихів уже завтра може стати не винятком, а постійною реальністю. Тож, посміявшись над романтизмом сказаного, варто глянути правді в очі: систему треба міняти під корінь. Інакше завтра може не настати. А "наступіть".

Джерело: NV