Саме в цьому і є одна з головних ознак справжньої держави 

Є дати, які в українській історії дивним чином починають римуватися між собою через десятки й навіть сотні років.

22 травня 1861 року Україна перепоховала Тараса Шевченка. Після смерті в Петербурзі його повернули додому, на Чернечу гору під Каневом.

Тоді це було значно більше, ніж просто похорон поета. Це був символ повернення українського голосу на власну землю. Символ того, що навіть імперія не змогла залишити його чужим.

І ось тепер, 22–24 травня 2026 року, в Україні заплановано перепоховання Андрія Мельника та його дружини.

І тут важливий не лише сам факт перепоховання, а дивний історичний збіг дат.

Знову кінець травня.

Знову повернення людини, чия доля була пов'язана з боротьбою за українську державність.

Знову символічне повернення додому.

У XIX столітті Російська імперія боялася Шевченка як голосу української нації.

У XX столітті Москва боялася Мельника як одного з представників українського національного руху, який відмовився приймати імперське право Росії на Україну.

Історія взагалі дуже любить такі символічні мости між епохами.

Шевченка ховали як поета, але він став одним із творців української політичної нації.

Мельника ховають як політичного діяча, але його покоління стало частиною тієї боротьби, без якої сучасної Української держави просто не існувало б.

Для багатьох 22 травня завжди було майже сакральною датою української пам'яті. Саме в цей день у радянські часи збиралися дисиденти, шістдесятники, українська інтелігенція. Не випадково радянська влада так нервово реагувала на шевченківські вшанування.

І тепер історія ніби знову нагадує просту річ.

Україна постійно повертає своїх.

Повертає своїх поетів.

Повертає своїх військових.

Повертає своїх політичних діячів.

Повертає свою пам'ять.

І, можливо, саме в цьому і є одна з головних ознак справжньої держави.

P.S. Фото з Люксембургу, де ми з дочкою вшановуємо пам'ять Андрія Мельника.