Той, хто ділить українців на "якісних" і не дуже, – приречений 

"Може, до українців за кордоном не дуже добре ставляться через якість цих українців?"

Це одне із запитань, яке пролунало на обговоренні мого нового фільму для Kyiv Independent "Співці ненависті". Фільму, який досліджує розпалювання антиукраїнських настроїв у Німеччині, Польщі й Чехії. І, на жаль, це не поодинока думка окремо взятого пана, присутнього на прем'єрі. Я періодично стикаюся із цим і в коментарях в інтернеті – і від іноземців, і від українців.

Як на мене, уявлення про те, що українців можна отак ділити на більш і менш "якісних", – дуже небезпечне. Зокрема тому, що той, хто ділить українців на "якісних" і не дуже, приречений поволі звужувати коло "якісних" – і врешті може дійти аж до того, що, крім себе самого, нікого вже "якісним" і не визнаватиме.

Але також мені видається, що ця теза – дуже підступна за своєю природою. Як і будь-який віктімблеймінг, вона просто дозволяє не перейматися і не співчувати.

Думка "cамі винні" – це дозвіл на думку "не моя проблема". Її природа – така сама, як в іншої тези, з якою я багато стикався, працюючи пару років тому над фільмом "Тіні на лівому березі" – про російський терор на окупованому лівому березі Херсонщини. Мовляв, ну а чого вони там сидять, у тій окупації? Значить, це їхній вибір. Ну от і мають.

Віктімблеймінг – це те, чим ми вбиваємо в собі емпатію. І я чудово розумію, що емпатія – доволі енергоємна штука. А в такі часи, як зараз, енергія дефіцитна. Але якщо ми вбиватимемо в собі емпатію, то що в нас залишатиметься людського?