Трамп – вишенька на торті від божевільного кондитера, який давно скис 

У розмовах про те, куди котиться світ, я вже досить давно дотримуюся незмінної позиції, яка навряд чи зміниться в найближчому майбутньому: а куди він котився раніше? Який період у людській історії треба вважати хай не царством божественної гармонії й мудрості, але хоча б відносно стерпним? Ну, коли всі люди жили по-людськи? Зрозуміло ж, що ніколи.

Разом із тим, що людство невблаганно рухається висхідною спіраллю технічного прогресу, і це незаперечний факт. Якихось 20 років тому я й уявити не могла, що буду, лежачи в ліжку, дивитися в телефоні, куди летять бомбити Україну російські ракети і куди вже прилетіли. Що, сидячи в підвалі під час масованого обстрілу, я читатиму в телефоні книжку про Джойса ("Я не вмію писати, не ображаючи нікого").

20 років тому в мене був мобільний, який я сприймала як диво технічного прогресу. Свій перший мобільний – досить потворний винахід – теж чудово пам’ятаю. Пам’ятаю, як у грудні 2004-го я дізналася в метро, що суд визнав вибори недійсними, і кинулася всім телефонувати, але нікуди не могла додзвонитися, бо впала мережа. А потім таки додзвонилася, і всі кричали: "Та знаю, знаю!" І здавалося, що ми нарешті вирвалися й прорвалися, і жодних поворотів назад, на місці та кругом більше не буде.

Пам’ятаю, як уже за 10 років Київ перетворився на польовий госпіталь, і завдяки технічному прогресу можна було швидко з’ясувати, куди які медикаменти підвезти, де в яких аптеках це є і які найближчі. Що-що, а технічний прогрес нас не підводить і не пасе задніх. Тоді здавалося, що ми знову прорвалися.

А за 10 днів вони увійшли до Криму. Я так і не знайшла відповідних слів для ворога, жодна з образ, насмішок і іскрометних прізвиськ не відображає повноти моїх почуттів. Вони. Пам’ятаю хлопця в колибі на одному зі схилів Буковеля 1 березня 2014-го, який розмовляв по мобільному: "Ну шо? Будеш мене на війну проводжати? Будеш мене чекати? Чого це я жартую, я не жартую".

За 20 останніх років я змінила мільйон телефонів. І кожен був кращим за попередній. Чого не скажеш про світ, який для різних людей, як і раніше, влаштований по-різному. Пізно ввечері 23 лютого 2022 року донька намагалася налаштувати мені черговий iPhone, але щось не виходило, і ми відклали це на завтра. І вона пішла спати до себе додому. А за кілька годин зателефонувала: "Прокидайся, вони вже почали".

Для мене, яка чудово пам’ятає, що таке міжміські дзвінки зі спеціальної будки поштового відділення, дзвінки через месенджер кому завгодно в будь-який час дня й ночі – просто диво прогресу. І я прогресу за це дуже вдячна. Навіть не уявляю, що б я зараз без прогресу робила. Якось я мчала в метро вночі під ракетами (я вже давно так не роблю, навіть у коридор не завжди виходжу), у цей час тренькає месенджер, хапаю на бігу – ну, хто зна, хто і про що, – а там фейсбуковий друг з Америки, із яким ми 20 хвилин тому досить гостро обговорювали різноманітні літературні твори. "Юліє, – пише він, – ви кудись поділися. Напевно, спати лягли, я забув, що у вас ніч. Ну, на добраніч тоді". Френд, звісно, знав, що в нас буває не тільки ніч, але, ймовірно, випустив це з уваги. Бо буття визначає свідомість, а буття в нього сильно від мого відрізняється, і в цьому абсолютно немає його провини, і постійно дратуватися через це нерозумно й не дуже чесно.

Інша річ – неминуче ширяння сильних і розвинених світу над сутичками, грьобана Realpolitik, цинічна байдужість, тупість і хитросракість тих, від кого багато чого в цьому світі залежить. Президент Трамп, звісно, – вишенька на торті світу, але й вишенька там далеко не одна, та й сам торт не тільки давно протух, але й має такий вигляд, ніби його ліпив божевільний кондитер. Але повернімося до початку – а коли він мав інакший вигляд? Одна з моїх улюблених історій про "куди котиться світ?" пов’язана з почесними орденами Великобританії ХХ століття. За кілька днів до того, як шльопнули Чаушеску, королева Єлизавета терміново відкликала найдавніший почесний орден Бані, який сама ж і вручала повноводному Дунаю розуму 1978 року в межах офіційного візиту. Ще кілька лідерів прогресивних західних країн тоді теж поспішили відкликати безпосередньо перед розстрілом Чаушеску вручені йому ордени.

Ну, просто є така Realpolitik – нагороджувати чимось почесним х..й знає кого. Ну, така склалася багатовікова дипломатична традиція, ну "що поганого в тому, що я підтримував страусів?" Одна з найжахливіших історій про ХХ століття, про яку я дізналася абсолютно випадково на початку століття ХХІ, – діти "Чігіду". Румунський концтабір для дітей із ментальною інвалідністю, за 600 км від Бухареста, на кордоні з Угорщиною. Із кінця 80-х Румунія, яка в рамках демографічної політики Чаушеску поділила своїх хворих дітей на три категорії: тих, кого можна вилікувати, кого можна вилікувати частково і кого вилікувати неможливо, доправляла невиліковних (від немовлят до підлітків) у такі спецприймальники помирати. Про "Чигід" стало відомо за межами Румунії після того, як 1990-го німецькі тележурналісти зняли репортаж. Дітей тримали напівголими, годували раз на день манкою на воді, мили холодною водою, жодної медичної допомоги й ліків не було, найнеспокійніші перебували у клітках, будівлю не опалювали, антисанітарія, щури. За дітьми доглядали місцеві селянки. Із 1987-го до 1989-го в "Чигіді" померло 137 дітей. Почесний, бл..дь, орден Бані.

Зайшла в Telegram подивитися, куди летить чергова "Бандероль", заодно прочитала новину, що папа римський серйозно занепокоєний розвитком штучного інтелекту, який, як я зрозуміла, становить серйозну загрозу для людства. Ну, Ватикан Путін навряд чи бомбитиме, тому занепокоєння римського папи щодо ШІ й інших неоднозначних явищ багато в чому зрозуміле. Узагалі, якщо дивитися на світ крізь новинну стрічку, складається враження, що таким занепокоєним світ ще ніколи не був. І це теж один із результатів технічного прогресу.

"Президент, прем’єр-міністр, глава Європарламенту, НАТО, ЦРУ, х..як, "Радіо Маяк", висловив серйозну занепокоєність у зв’язку з тим-то й тим-то в соціальній мережі X". Просто цікаво, якби ці чудові люди не висловлювали постійно занепокоєння в соцмережах "ікс" та "ігрек", от що було б? Земля налетіла б на небесну вісь? Іран розбомбив би Лондон? Лукашенко став би президентом Франції? Ну кому й нахера потрібна занепокоєність офіційних осіб у соцмережах ?

Будинок у Прилуках, куди сьогодні прилетів "русский мир" і російський, мабуть, інтелект. Наразі відомо про 14 загиблих, серед них четверо дітей. Будьте прокляті.

Ця жінка, яка фотографує дерева січня,

їхню вогку динаміку і переплетіння,

маленькі будинки з димами,

засипані снігом узбіччя,

неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,

стежить за цими деревами, мов за тваринами,

за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,

за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні,

стрічками прив’язує собі до зап’ястя.

А чорні порожні озера, кригою вкриті,

постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: усі, кого ти собі впіймаєш,

до смерті будуть тепер іти за тобою.

Будеш їм віддавати усе, що маєш,

будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: усе,

що я справді маю, –

це стрічки, щоб триматися поруч із ними,

і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,

і постійно раню уста їхніми голосними.

Ті, що йдуть за тобою,

тебе про це не питаються,

ти сам себе прив’язуєш

ніжністю і ворожнечею.

Ось зараз, бачите,

як вони наді мною хитаються?

Це вони все почули

і тепер заперечують.