Виграти цю війну не легше, ніж із Росією, але потрібно перемогти – інакше України народу не повернути 

Удачі, веселощів, не помри.

Терор, який влаштував у Києві на Деміївці військовий пенсіонер, що втратив розум, став головною національною новиною з тривалим резонансом, що тим більше знаменно на тлі повсякденної інформаційної картинки, переповненої повідомленнями про насильство: війна. І резонанс не пояснити збудженням прибічників вільного носіння зброї, які завжди в подібних випадках палко викладають свої аргументи. У суспільства накопичилося, що сказати з приводу роботи поліції. Суть претензій висловило графіті, що з’явилося на місці розстрілу людей: "Хто кого захищає?" Його швидко затерли.

Війна відсунула на другий-третій план багато проблем, відклавши їх до кращих часів, але часи так і не настають, а проблеми через війну тільки загострюються. В Україні немає американської приреченої звички до масових стрілянин, там це ледь не одна з національних особливостей. У недавньому сатирично-фантастичному фільмі "Удачі, веселощів, не помри" показано, серед іншого, жвавий бізнес у США, побудований на обслуговуванні батьків дітей, які загинули під час стрілянини у школі. Клієнтів із надлишком. Ми сильно відрізняємося від Америки, зокрема й за кількістю зброї у вільному обігу, і люди зі зламаними головами вирішують свої проблеми переважно без застосування стволів, але таких голів і стволів стає дедалі більше, а здатність держави захищати громадян – дедалі меншою, при тому, що й раніше із цим завданням справлялися так собі. І це стосується, звісно, не лише таких крайніх проявів, як фінальний трип психа з пістолетом на міських вулицях. З державою в особі її правоохоронців краще якомога менше стикатися, так само як і з тими, хто зазіхає на її монополію на насильство. Усе сподівання на удачу.

Наведення порядку в силах правопорядку – завдання, що вимагає надлюдських зусиль і бобрової планомірності й методичності, тут не обійтися лише зміною керівництва й покаранням винних, а показові проєкти лише замінюють й імітують принципові рішення, що довів Аваков. Виграти цю війну анітрохи не легше, ніж битися з Росією, але виграти обов'язково треба, бо без цього Україну народу не повернути і на цивілізований лад не вибудувати, тут у цих воєн багато спільного. Звідси така гостра громадянська реакція на епізод зі стріляниною: наочне й жорстоке нагадування про невиконані уроки й про ціну, яку доводиться платити за відмову від рішень, навіть під приводом відкладання їх на потім.

У світі глобального інформаційного порядку денного події в далеких куточках світу нерідко перегукуються. 18 квітня сталася трагедія в Києві, а 19-го в Луїзіані якийсь батько вбив сімох своїх дітей і племінника й поранив дружин, колишню й нинішню. Луїзіана – штат із вельми ліберальними вимогами до вільного носіння зброї. Інші власники зброї ніяк не завадили власнику-вбивці.

А ось Естонію 18 квітня облетіла така новина:

"Мешканка Сууре-Яані в суботу рано-вранці йшла на автобус, який відправлявся о 6.31, і на зупинці зіткнулася з великим ведмедем. Вона встигла сховатися від нього за парканом сусіднього будинку. Звір, проходячи повз, принюхався до повітря, але нікого не чіпав і спокійно пішов далі.

За словами Маріс Кібар, зазвичай вона виходить із дому за три хвилини до відправлення автобуса, тому що зупинка всього за 60 м від її воріт. У суботу вранці вона закінчила свої справи швидше, ніж зазвичай, і вийшла трохи раніше, щоб прогулятися і подихати свіжим ранковим повітрям.

Коли ведмідь відійшов на кілька десятків метрів, жінка, яка побачила його на вулиці, наважилася зробити знімок".

Знімок додається.

Чудові подробиці, аж до точного зазначення хвилин і метрів, дух небезпечної пригоди й щасливий кінець – у цій новині все чудово. Коли ведмідь ходить вулицями містечка, це справді незвично, та й, мабуть, небезпечно, при цьому новина якась затишна і навіть трохи казкова: про ведмедика. Добра, загалом.

Нам би так, коли в топі національних новин панує благодать. Але, здається, не дано. Точно не в нашому столітті.