Я не можу стриматися: "Якби ти знав, що втратиш ноги, чи обрав би цю перемогу?" 

Ми сиділи на вулиці й говорили про день, який усе змінив. А потім підійшла лікарка й одразу філософські питання стали дуже фізичними. "Шрами на обличчі можна прибрати", – каже вона, а він просто сміється: "Вони не нагадують про біль, вони нагадують, що біль можна пережити". Шрами – це частина нашої історії, вони – свідчення травми й доказ того, що тіло змогло її пережити.

Він пише мені, що його побратиму потрібні якісь дуже дефіцитні ліки: "Просто знайди мені цей препарат". І я тиждень збираю ці пігулки по всіх аптеках міста. Але посилка лишається на пошті, я пишу: "Забери", і він відповідає: "Він учора загинув. Підірвався на міні". Я тричі перечитую: "Що ти відчуваєш?" І він пише: "Нічого. Він просто загинув. Я нічого не відчуваю". І я думаю, що по той бік реальності – найжорстокіша людина у світі, а вночі він надсилає відео, де з рюкзака дістає брудне кошеня: "Щойно врятував. будемо виховувати". Я дивлюся на відео найжорстокішої людини у світі й розумію, що здатність залишатися м’яким у жорстокому світі іноді потребує більшої сили, ніж жорсткість.

"Ми виграли той бій, – каже сивий 20-річний хлопець, – це найбільша перемога в моєму житті. Вона довела мені, що я сильніший за страх, біль та свого батька". Я дивлюся на його понівечене тіло й не можу стриматися: "Якби ти знав, що втратиш ноги, чи обрав би цю перемогу ціною власного тіла?" Він затягується сигаретою: "Я б обрав цей шлях знов і знов тисячу разів, бо воно того вартувало". Усе в цьому світі має свою ціну. І якби перемогу можна було б купити в магазині, вона б була найдорожчим товаром на полиці, бо можна виграти й водночас щось безповоротно втратити.

Дуальність світу полягає в тому, що дуже часто початком нового шляху є поразка, кінець стає стартом чогось нового, жорстокість вимагає мʼякості, шрами є свідченням того, що ми пережили травму, справжня незалежність приходить не тоді, коли ти нікого не потребуєш, а тоді, коли ти свідомо дозволяєш собі потребувати інших.