23 лютого 2022-го. Дата, якої я не забуду до самої смерті

23 лютого 2022 року.

Дата, яку я не забуду до самої смерті.

У цей день я, Тайра та Юрій Гудименко зібралися для поїздки на Маріуполь.

Я їхав у ППД батальйону, щоб отримати посаду згідно зі своїм контрактом резервіста. На наступний день я офіційно став снайпером. Тайра вже мала свій медично-евакуаційний підрозділ. Юра просто їхав, щоб розширити свій кругозір, бо розумів, що на днях його викличуть у ТрО.

Дивна компашка. Та, хто лічить, той, хто калічить, та, хм, ТрОшник.

Ми розуміли, що завтра для всіх нас може не настати. Що це шлях у невідомість. Але ми жартували, підтримували одне одного та розуміли, що не відступимо.

Далі жарти закінчилися. Тайра пройшла пекло Маріуполя та попала в полон, щоб пройти нове пекло. Я зібрав свій кіл-тім і воював під Києвом, дивом ледве не загинувши двічі за тиждень, але обійшлося тільки контузіями, частковою втратою пам'яті та деякими наслідками в подальшому. Можна сказати, легко відкупився, враховуючи обставини.

Юра, який із самого першого дня, коли нам поставили задачу взяти окремий сектор під контроль у Маріуполі, до часу, коли вже став тринітротолуоловим їжаком у ТрО, ліз із цікавістю в кожну дупу, мабуть, думаючи, що в нього декілька життів.

Життя в нього виявилося одне. Здоров'я – теж. Частиною його прийшлося розплатитись.

Але це вже було після.

А тоді ми ще були інші. Веселі. Здорові.

Із жартами крокуючи в невідомість.

Я завжди буду пам'ятати нас такими.

Джерело: Serg Marco / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора