Без дніпровської води у Криму неможливо вирішити проблему агрокомплексу. Підрив ГЕС – ще одне свідчення того, що Росію Крим цікавить виключно як військова база

Чи критичне водопостачання із Дніпра для Криму?

Дуже популярне питання. Але, на мою думку, воно не має чіткої відповіді без розуміння цілей і завдань тих, хто ставить таке питання. Отже, трохи фактів і цифр.

У підручниках 1930-х років більша частина півострова значилася як "напівпустеля". 63% території Криму – це степи, такі особливості ландшафту диктують певну стратегію використання земель. Зокрема, у поєднанні з низьким рівнем опадів упровадження аграрного способу життя вимагає організацію зрошування.

Саме тому до 1963 року (будівництва Північно-Кримського каналу) землеробства у Криму практично не існувало. А до 1930-х років під час посухи люди вмирали цілими селами.

Будували Північно-Кримський канал мешканці Київщини, Херсонщини, Рівненщини, Донбасу, Запоріжжя. Таку інформацію я бачив в архівних документах, коли очолював республіканський комітет з питань водного господарства АР Крим.

Будівництво каналу кардинально змінило ситуацію. До прикладу, у 1986 році зрошувалося понад 80 тис. га сільгоспземель. Уже в 1990 році зрошувалося на півострові 400 тис. га. У тому числі 30 тис. га – рисові чеки (поля), а саме рис став великим споживачем води у Криму.

Розглянемо ситуацію на момент анексії Криму – що відбувалося із системою водопостачання, які були плани.

2013 року споживання води у Криму перевищувало 1 млрд м&³3;. Близько 85% цієї води Крим отримував Північно-Кримським каналом. Інші 15% – із місцевих водойм і артезіанських свердловин.

Основні споживачі води: агросектор – 72%, комунальні потреби населення (1,5 млн кримчан) – 20%, промисловість – 8%.

"Питна вода", або, коректніше кажучи, комунальні потреби, півострова можливо забезпечити місцевою водою. Для цього необхідно вкладатися в будівництво магістральних водопроводів (для перекидання води в маловодні регіони) і відремонтувати комунальні мережі міст (адже там відбуваються втрати комунальної води від 40% до 70%).

Окупанти не дуже вкладаються в розвиток відповідних комунальних мереж, тому проблема з водопостачанням актуальна всі вісім років окупації.

Разом із тим без дніпровської води неможливо вирішити проблему агрокомплексу. Більшість півострова – це аграрні райони. Більшість працездатного населення було зайнято саме в сільському господарстві. Основний дохід Крим отримував саме від аграрного сектору, промисловості і транзиту. Але не від туризму (як це прийнято вважати).

Таким чином, якщо ми говоримо про розвиток Криму як аграрного, промислового регіону, з великою кількістю робочих місць і відтворювальною структурою економіки, тобто Криму, яким його бачить Україна і кримчани, то його існування без відновлення системного водопостачання із Дніпра є неможливим.

Після руйнування головної споруди Північно-Кримського каналу, яке остаточно відбулося з підривом окупантами Ново-Каховської ГЕС, питання відновлення може стояти лише в контексті побудови нового комплексу споруд.

Якщо ж ми говоримо про плани ворога, то підрив ГЕС є ще одним свідченням того, що Росію цікавить Крим виключно як військова база. Їх не турбує занепад агрокомплексу, промисловості, економічної спроможності кримських портів. Навіть курортний потенціал Криму є для них виключно додатковим соціальним чинником для мотивації переїзду у Крим генералітету й офіцерського складу.

Отже, внутрішніх запасів води, зокрема власних природних водосховищ і артезіанських свердловин, цілком вистачає окупанту для того, щоб відловлені під час мобілізації представники колонізованих народів Росії не померли від спраги під час охорони окупованого Криму від цивілізованого світу. І це їхня основна мета перебування на півострові.

Зважаючи на це, нам необхідно вже зараз готуватися до системної роботи з відновлення й розвитку української перлини.

У 2010 році я розробив державну програму "Вода Криму", яку у 2012 році було ухвалено Кабміном України. Розрахована вона була на 2013–2020 роки і передбачала майже $1 млрд фінансування, із яких половина з державного бюджету України (решта приватні й місцеві гроші). Така програма дала б змогу раціонально використовувати агропотенціал Криму і змінити економіку півострова з дотаційної на прогресивну та прибуткову. На жаль, програма лише почала реалізовуватися – і до нас прийшов ворог...

Аналогічна програма має стати частиною стратегії розвитку Криму після деокупації. Адже кримчани – і ті, хто змушений був покинути окуповану територію, і ті, що залишилися і змушені були виживати в мілітаризованому Криму, – мають чітко бачити, яким буде український Крим і як вони можуть внести свій вклад у його майбутнє.

Джерело: Александр Лиев / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора