Влада та її "папередники" говорили про європейський ринок на 500 млн осіб, відкритий для України. Це пропаганда для лохів G

Передбачення художника (Про ситуацію в Україні і деякі шляхи запобігання катастрофі).

Великий   енергетик,   академік,   лауреат,   український   міністр  з  11-річним стажем (!) на цій посаді, блискучий белетрист В.Скляров подарував мені друге видання своєї книжки "Сублимация времени". На титульній обкладинці книжки – картина Ієроніма Босха "Корабель дурнів". Віталій Федорович повідав, що художник картинам назв не давав, вони випливали із суті твору, але згадана назва стала рідною для картини. І справді, як іще можна назвати дійство, що твориться на маленькому човнику з букетом польових квітів на вершечку тонкої щогли, яка очевидно не знала вітрила. Та й навіщо воно, коли "корабель" на суші, він проріс уже дерев’янистим кущем, а 12 дивакуватих постатей  напідпитку ("каманда" – з відомого у нас політичного лексикону) вправляються у хоровому співі під акомпанемент лютні.

Уже кілька століть немає Босха, але ж як він угадав, що знайдеться прототип його картині! Прикро визнавати, але таким прототипом є сьогодні наша держава. Вона проростає бур’янами, вкривається сміттям і цвіллю, тріщать її борти так, що й не розібрати галасу захмелілої влади, зрідка хіба з доброго дива проривається знайоме "Слава Україні!".

Слава!.. Бо нас уже менше ніж половина з чисельності, що була на початку незалежності.

Слава!.. Бо ми підписали Угоду про Асоціацію з ЄС… тощо.

Зупинімося у славослов’ї і розберімось, що підписано, як підписано і що з того є та буде…

Що далі, то більше ми переконуємося в тому, що підготовка до підписання та підписання Угоди про Асоціацію з ЄС використовувались українською владою як проголошення політичної декларації, щось на зразок передвиборчої пустої обіцянки. Наші підписанти дивилися на документ як на індульгенцію за гріхи минулі і майбутні (аякже, вони "європейці"!), а роботою насправді і не думали займатися. Бо якби думали, то хоч би уважно прочитали текст не ними писаної угоди, проаналізували стан самого Євросоюзу, а ще більше – наслідки вступу в ЄС недавніх нових членів.

Кажу так, залишаючись переконаним прихильником євровибору. Першим про це заявив ще 20 років тому від імені очолюваної тоді партії, маючи на увазі запровадження в Україні європейських засад суспільного життя із пріоритетом забезпечення прав людини. "Збудуємо Європу в Україні!" – таким було тоді і залишається тепер наше гасло. Для того не потрібно було стукати в чужі двері, клянчити: "Прийміть!". Через те ще п’ять років тому пропонував підписати політичну частину угоди в односторонньому порядку. То була б справжня демонстрація європейських намірів, план дій для влади, але без застережень, котрі у двосторонньому підписанні документа набувають для нашої держави обов’язкових дискримінаційних ознак.

Україна зараз виробляє не те, що потрібно Європі

Річ у тім, що в ЄС склалася система торгово-економічних, політичних та інших відносин, які фіксували чинну практику у провідних країнах: ФРН, Британії, Франції… Ця практика влаштовувала ще низку країн Західної Європи, які можна разом із названими віднести, умовно, до Центру капіталістичного світу. Інші, зокрема і створені внаслідок розвалу соціалістичної системи та Союзу РСР, стосовно Центру є периферією капіталізму. Тому, підписуючись в угоді, ми зобов’язуємося зберігати колоніальну залежність від країн Заходу. Такі ми там і потрібні.

Ще раз звертаю увагу на обумовленість євровибору України, але це наше внутрішнє системне завдання, в якому найважливішим є реформування системи влади та врахування реальної ситуації в економіці. В ЄС теж, не забуваймо, не економічний "рай" (колишній спікер Європарламенту Мартін Шульц заявляв, що ЄС – банкрут, не здатний фінансувати власні програми). Тому не здається дивним, що ЄС відмовився ліквідувати зовнішню заборгованість України та виділити цільові кошти на проведення євростандартизації української промисловості, хоча стосовно інших "нових" членів це зробив.

Уявімо собі майже фантастичну ситуацію: ми перейшли на євростандарти. А навіщо? Сучасні "байкарі" у владі та їхні недавні попередники  і навіть "папередники"  говорили про європейський ринок на 500 млн осіб, відкритий для України. Це пропаганда для лохів. Україна нині виробляє (точніше: здатна ще виробляти) не те, що потрібне Європі. А стосовно металу, хімічних товарів, зерна… себто, сировини, то частка українського експорту в цьому сегменті економіки ЄС не перевищує 6–7%, і квоти нам знижують.

Фахівці вважають, що під час вступу до зони вільної торгівлі наш експорт зростає на 10%, але імпорт – на 50%, що означає, крім іншого, вимивання валюти, якої влада і так напозичалась на кілька поколінь уперед, ще стрімкіше обвалюючи гривню. До того ж у ст. 56 угоди передбачено: "…Одночасно з імплементацією стандартів Україна повинна відкликати суперечливі щодо них національні стандарти… ГОСТи, затверджені до 1992 року". Це заслін для експорту в інші країни та імпорту з них, що становить багатомільярдні збитки.

Ще недавно на Майдані зривали овації заяви про європейські зарплати і пенсії. Чи не варто було ще тоді нагадати, що в ЄС усі рівні, але… неоднаково. Що, наприклад, у Румунії погодинна оплата приблизно €3,5, а в Бельгії майже €40 (в Україні – удвічі менше, ніж у Румунії), і що послідовне зниження платіжної здатності наших споживачів і звуження сировинного (лише!) експорту в ЄС під час скорочення внаслідок євростандартизації виробництва та експорту ще більше підірве наші можливості на традиційних ринках і прискорить закриття заводів і фабрик, які ще жевріють. У такий спосіб створюються умови для перетікання робочої сили з країн периферійного капіталізму в Центр. Ми замикаємо ланцюжок міграції, спокушаючись на краще оплачувані (ніж у нас, хоч нижче, ніж для "своїх") робочі місця в Польщі, Чехії, Італії, а з "нових" членів ЄС міграція зорієнтована на Захід. Наслідки її гостро відчутні, зокрема, для країн Балтії.

Після підписання угоди Україні не можна експортувати газ і електроенергію за цінами, вищими ніж внутрішні

Обурення і непорозуміння в українців викликає гонка цін і тарифів на споживання енергії та енергоносіїв. Те, що на Майдані брехали про газ власного видобування за відповідними цінами для українців, що і сьогодні часто лунає з найвищої трибуни, людьми сприймається позитивно. Але… ціни зростають. Доходи місцевих олігархів – тому одна з причин. Але є й "законна" підстава, після підписання угоди Україні не можна експортувати газ і електроенергію за цінами, вищими ніж внутрішні. Тобто, щоб їх експортувати, треба підвищувати внутрішні ціни до рівня світових.

Нашою владою погоджено дискримінаційні умови щодо митних зборів під час експортно-імпортних операцій. Щоб не ускладнювати пояснення, згадаю лише про деякі наслідки. Тарифна ставка на імпорт м’яса з країн ЄС – 15%, на експорт з України відповідно – у 4 рази більше (на молоко – у 18 разів). Тобто нашим тваринникам (де ще виробництво не закрите латифундистами) ні́чого робити на європейських ринках, ми ще більше відкриваємося для імпорту, остаточно знищуючи тваринництво. До того ж, виконуючи за угодою відповідну директиву ЄС, ми уже згортаємо ринковий продаж із домашніх господарств м’яса, сала, молочних продуктів, меду, капусти, овочів. Наші підписанти нібито не знають, що споживання цих продуктів для більшості населення забезпечується лише з базару, що селян позбавляють останніх злиденних доходів.

Безпосередньо право людей проявляється у сфері споживання. Як його відстояти, припустимо, усупереч інтересам ЄС, якщо можливі спори вирішуватимуть простою більшістю в Раді асоціації, де наш один голос проти 28-ми інших? Водночас рішення Ради і Комітету асоціації обов’язкові, практично неоспорювані. Це на практиці означає наднаціональний орган управління в Україні, чого наше законодавство не допускає (ст. 92 Конституції України). Цей орган має законодавчі повноваження у сфері мита, імпортних квот, транспорту і зв’язку, оподаткування і підприємництва, соціальної політики, освіти й охорони здоров’я. Але ж це компетенція українського парламенту (ст. 85 Конституції України)!

Ну, нехай наша влада політично управляється з-за океану, про те документів не підписували, та факти очевидні. Але ж те, що стосується виробництва, зайнятості, соціальної сфери, освіти, здоров’я людей тощо, – це справа нашої влади. Як вона збирається (адже зобов’язалася!) протягом п'яти років (!) запровадити 20 тис. стандартів технічного регулювання обсягом 100 тис. сторінок, витративши на те шалені кошти, вже не перший рік ніде і ніким в Україні не передбачено? Хоч це, певною мірою, вторинна, похідна річ. Новий стандарт – це якісний показник рівня виробництва. На його модернізацію потрібно в десятки і сотні разів більше коштів, ніж на стандартизацію. Це кілька десятиліть напруженої роботи держави, а в нас протягом 25 років не було створено фактично жодного об’єкта державного значення.

Більше того, те, що можна було зберегти і розвинути, збуваємо за безцінь "своїм", щоб потім пустити на металобрухт, запресовуючи економіку в сировинно-експортну нішу, гарячою праскою проходячись по всьому, де ще зберігались виробництва і робочі місця. Навіть ті об’єкти, щодо яких нинішня влада давала гарантії "сімці", не збережено. Для прикладу – виробництво на заводі імені Антонова. Незабаром Китай дивуватиме світ своїми досягненнями в літакобудуванні, не згадуючи про джерела і авторів цих досягнень. Азербайджан теж скаже своє слово, надавши роботу інженерно-конструкторському складу "антоновців" разом із керівником Д. Ківою.

Цього "не бачить" наша влада?! Адже перефарбованим старим "Русланом" навіть президент демонстрував наш рух до прогресу. Насправді ж ми прямуємо до повного паралічу економіки України!

Підписанти повинні були знати, що реалізувати норми угоди в Україні неможливо

Не хочеться згадувати про, вибачте, дурні зобов’язання щодо запровадження Директиви 2008/57 про оперативну сумісність систем залізниці. У нас приблизно 22 тис. км залізниці, на них рухається приблизно 90 тис. вагонів, 4 тис. локомотивів на приблизно 460 тис. колісних парах, кожна вартістю €10 тис. Тепер у західному напрямку є п'ять перетинів кордону залізницями, вони повністю забезпечують обсяг експортно-імпортних перевезень, а після "перешивки" колій із 1520 на ширину 1435 міліметрів доведеться обладнувати 13 дорогих переходів на схід і північ. Ми ж не припинимо там рух поїздів "стіною Яценюка", бо реальне життя вимагатиме функціонування залізниці – головного транспортного засобу. Чи треба далі продовжувати про "сумісність"? Це не менше ніж річний державний бюджет за фінансовими затратами. А за трудовими?

Оскільки зміст угоди втручається в основні засади функціонування держави, то на їх застосування потрібні зміни і в розділи І та ІІІ Конституції, а це – предмет усеукраїнського референдуму! Можливо, його проводили?! Ні, звичайно. Тоді за ст. 57 і 152 Конституції України ухвалені рішення є нікчемними. Нечинними вони є за визначенням, бо підписанти мали би знати, що реалізувати норми угоди в Україні, та ще за чинної системи влади і засад суспільного життя, – неможливо.

Чи треба через те панікувати, впадати в розпач? Для владців – ні, вони і не збиралися жити в Україні. "Відділ кадрів" при тому не вперше помиляється своєю політикою, бо під час втрати суверенності України (чи її розпаді) кардинально зміниться геостратегічна ситуація, і не так, як передбачає "світовий уряд". Ми ж поки-що діємо в руслі його неозвучених директив. До прикладу, віце-прем’єр на Донбасі хвалиться планом будівництва пунктів пропуску, виділенням уже 4 млн гривень на його зведення, передбачаючи закінчення будівництва двох об’єктів у вересні 2018 року. Нікого не зачепило таке повідомлення в буденних теленовинах? Влада не збирається добиватися миру і виходу на державний кордон. Поки-що (вже на п’ятий рік) планується збереження війни…

Треба було б проаналізувати стан справ у нових (і не лише нових) членах ЄС. Адже Британія вийшла із членства в союзі не випадково. Там думають про майбутнє, а звіт Європейської комісії ще сім років тому (The World in 2025) передбачив висновок про те, що "…за збереження сучасних тенденцій, до 2025 року ЄС утратить своє науково-технічне лідерство, поступившись ним азіатським країнам". Можна здогадатися, що йдеться насамперед про Китай. А за нормативами ЄС держава не має права підтримувати окремо взятого виробника в його намірах щодо реорганізації, модифікації виробництва і може допомагати підприємствам тільки: у програмах захисту природи, в інноваційних програмах та під час закриття підприємств. Останнє – головне під час вступу в ЄС і це повністю збігається з логікою стосунків "центр – периферія". Україна тут, безперечно, лідер. Хоч і в сусідів спостерігається подібне.

Болгарія імпортує тепер голландський перець і турецькі помідори, високотехнологічні підприємства в руїнах, закриті АЕС і дві ТЕЦ (у 15 разів зросла вартість електроенергії). Румуни стали орендарями на нещодавно власній землі. Не володіють нею, як і банками, промисловістю, нафтою (!) та й …владою. Угорці забули про автобус "Ікарус", що випускали 14-тисячними партіями на рік, збитковим або малорентабельним став у них приблизно мільйон малих підприємств, виробництво сільгосппродукції впало приблизно у 10 разів через невідповідність євростандартам.

Причина занепаду і тоді, і тепер у нас самих, вона однакова: відсутність економіки, відповідно, і бюджету

Схожі приклади можна наводити щодо багатьох країн. Звичайно, поступово можна перевести (і переводимо!) на євростандарти виробництво і продукцію, котру експортуємо в ЄС. Можна, бо йдеться про відносно невеликі обсяги, приблизно третину експорту і про, власне, сировину. Але навіщо було погоджуватись на відмову від використання наявних стандартів стосовно високотехнологічних виробництв, де якраз і можливе розв’язання перспективних завдань для країни, у першу чергу вирішення жахливої проблеми зайнятості?

Без цих виробництв нічого сподіватися на модернізацію промисловості, зростання доходів до бюджету, надання роботи молодим спеціалістам, вирішення питань оборони, соціальної сфери тощо. Це справа винятково національних держав. Балачки про благо від іноземних інвестицій, на основі яких буде зроблено "ривок" до світлого майбуття, – казка для команди на "кораблі дурнів". Яка з розвинутих країн вирощуватиме собі конкурентів із нових суб’єктів союзу? Хіба це потрібно пояснювати?

Лише внутрішньою справою держави залишається система праці та її оплати. Це навіть не секторальна проблема, а інтегральна річ, що визначає сутність державного суверенітету. Можна безкінечно обіцяти людям підвищення зарплат, пенсій та інших соціальних виплат, стипендій зокрема, але без розвитку економіки це залишиться маніпуляцією з інфляційним складником, який завжди стимулює лише зростання вартості життя, погіршує його якість. Економіка держави – її опора. Цю азбучну істину доводиться повторювати, бо в нас і далі псевдовчені копатимуться у причинах руїни після Б.Хмельницького, обґрунтовуватимуть наслідки зовнішніх упливів тепер (найперше, від "руки Москви"). А причина занепаду і тоді, і тепер у нас самих, вона однакова: відсутність економіки, отже бюджету.

Проте понад 300 років для того були вибачливі причини – з’явилися лише спроби створити державу, а сьогодні йдеться про знищення дарованої долею держави. І цим знищенням свідомо займається незмінно чинний режим, що поєднав у собі законодавчу, виконавчу і судову влади, підпорядкував інформаційний простір, до владних інструментів підібрав весь арсенал криміналітету, особливо корупцію.

Не гідні згадок зайвий раз "реформатори" при владі за роки незалежності. Виконуючи чужу волю (і не забуваючи про власну кишеню), вони майже знищили  основні галузі економіки. Мертвий індустріальний Київ – найближче тому підтвердження. На його прикладі легко демонструвати всю сучасну систему суспільного життя в Україні. Зовні все гарно: є структури управління, штандарт міста, перерізуються інколи стрічки, запалюються ялинкові вогні…

Справа юридичної техніки – визначити підозрюваних, які є у приміщеннях Адміністрації Президента і уряду

А людина живе щодня в конкретних обставинах, на які влада не впливає. Таксі, "маршрутки", парковка, астрономічна плата за прибирання прибудинкових територій, розпорядження відходами, розміщення хостелів, ритуальні послуги – усе це в "тіні", з офіційною владою з’єднане корупційними "скріпами", себто "відкатами", хабарами. А над усім – абсурдна забудова, де на першому місці – вигода, про умови життя і майбутнє людей не йдеться. Схоже, ніхто і не думав розібратися з балансом розвитку житла та зайнятістю населення, що має бути в основі розвитку міста. Подібне скрізь у країні.

Тепер же, прикриваючись "євровибором", режим довершує чорну справу. Адже під час зупинки тих, хто залишився, нестандартизованих по-європейськи виробництв, втрачаються джерела існування для майже всього населення, всіх його категорій. Через нездатність людей оплачувати життєві потреби погіршаться і без того жахливі умови їхнього існування, зокрема: відсутність електро-, тепло-, газо-, водопостачання і водовідведення, послуг транспорту та зв’язку, небезпеки розвалу енергосистеми, втрати житла через борги… У п. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України це визначено як геноцид і передбачає  покарання – позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі. У нашому випадку йдеться про діяння умисні, нав'язувані владою, і тому тим самим Кодексом їх класифікують як злочин.

Справа юридичної техніки – визначити підозрюваних, що є в приміщеннях Адміністрації Президента та уряду. Щодо депутатів, котрі захищені імунітетом, але порушили присягу, ратифікувавши дискримінаційні норми, то вони повинні припинити свої повноваження, започаткувавши дострокові вибори. Судове переслідування владців (і окремих депутатів) спонукатиме парламент підготувати виборчий закон, що насправді забезпечить здійснення першої умови демократії – виборчого права. Це окрема тема, проект такий є.

Україна часів незалежності має вже власну історію. Владний режим (а він, повторимо, незмінний) боїться аналізу цієї історії, тому спрямовує залежні засоби масової інформації на пошуки та засудження вад у попередні часи, створює для того відповідні структури, для прикладу, інститут пам’яті. Вад раніше вистачало, це правда. Але вони не йдуть у жодне порівняння з діяннями сучасного владного режиму. Він же для збереження свого панівного стану і створеного зла керується відомим принципом "розділяй і владарюй".

А зло очевидне. Вдумаймось: п'ять сімей володіють 10% ВВП; бізнесмени при владі, що заборонено Конституцією України (ст. ст. 78, 98, 117, 141, 146, 150); приблизно 650, в основному, представників влади ховають крадене в офшорах; майже 90% судових рішень не виконують; кровопролитних злочинів не розслідують або підмінюють фальшивками: убивства журналістів Гонгадзе, Шеремета, Бузини…, Небесної сотні й одеської "Хатині", правоохоронців під стінами Верховної Ради України, посадовців і політиків Малева, Кравченка, Чорновола, Семенюк, Чечетова…; теракт щодо "Інтера", замість боротьби з корупцією зводяться рахунки можновладців за правилом – злодій гукає: "Шукай злодія!".

Псевдопатріотизм будується на фарисействі та ненависті до носіїв іншої думки, оцінки, ідеології

У незалежній Україні виросло уже нове покоління. Саме йому нав’язують спотворену історію, її героями "призначають" людей, які нічого не створили для блага держави і народу, котрі самі визнали власну недієздатність. На нове покоління та на створення конфліктів між людьми спрямовано хворобливу епідемію перейменувань, маніпулювання мовою, вірою, традиціями, святами. Псевдопатріотизм будується на фарисействі і ненависті до носіїв іншої думки, оцінки, ідеології. І все це – нещире, брехливе, криводушне – освячується владою, а відбувається в час, коли тисячі переважно молодих людей віддали уже своє життя у війні, причини якої, окрім детонатора з боку РФ (як і здача Криму) ще потребують об’єктивного аналізу та донесення до людей правди.

Це станеться обов’язково. Але вже сьогодні, коли впритул наблизилась небезпека втрати державності та розчленування країни, потрібно усвідомити загальну причину біди та знайти застереження катастрофі. Ця причина – система влади, її кримінально-монархічна практика. В основі системи – президент із його "вертикаллю", представники якої здебільшого у все меркантильно втручаються і ні за що не відповідають. Система проросла корупцією і кримінальними залежностями, у багатьох місцях не офіційні посадовці чинять владу, а "смотрящие". Ці дві "гілки" фактично об’єднані одним центром – інститутом президента.

Спотворення його функцій розвивалося послідовно під керівництвом Кучми, Ющенка, Януковича. Сьогодні воно набуло ознак завершеності, що підтверджується неконституційним функціонуванням парламенту і уряду (через відсутність коаліції), кадровим блокуванням роботи Рахункової палати, Центральної виборчої комісії і Конституційного Суду, тривалими вакансіями голови Національного банку України, міністрів АПК, охорони здоров’я, податків…, неконституційністю реформ: адміністративно-територіальної, пенсійної, медичної, судової,  чварами між правоохоронними структурами, підпорядкованістю різних гілок влади одній особі.