У які валізи можна помістити пам'ять, емоції, спогади, щоб забрати їх від бомбардування? Ненавиджу вас, росіяни, і вже ніколи не пробачу

Першого ранку, коли почалася війна, я вирішив возити із собою тривожну валізку.

Спочатку валізка була маленька – звичайна ручна поклажа. Туди я кинув запас одягу щонайбільше на тиждень – труси, шкарпетки і кілька футболок. Навіщо брати більше – ми ж сюди обов'язково повернемося.

Десь за тиждень із введенням комендантської години та складністю переїзду мостами мені стало зрозуміло, що запас одягу має бути хоча б на місяць – мало що. До трусів і шкарпеток додалися пара спортивних костюмів, пара кросівок і курток. Так маленька валіза перетворилася на велику валізу.

Ще за тиждень мені стало зрозуміло, що російські ракети б'ють не так по військових об'єктах, як по житлових будинках, і я збільшив запас одягу так, щоб прожити без даху над головою хоча б рік.

Учора. Я подивився хроніки з Маріуполя, де фашисти практично зрівняли із землею ціле місто. Я плакав.

Який я дурень. Які футболки, які труси – ці тварюки можуть знищити молочні зубки моїх дітей, які лежать у тумбочці біля ліжка, підірвуть те перше глиняне серце зі словом "Тато", яке зробив син, коли йому було ще тільки три, наші улюблені фоторамки на всіх домашніх стінках та полицях, де ми щасливі всі разом. А ще, взявши шкарпетки та труси, ми залишили вдома дитячі грамоти і дипломи, які наші сини одержували за свої здобутки.

Я все покинув і помчав додому – забирати пам'ять, забирати із собою наше щасливе життя. Життя, яке ці тварюки вирішили в один момент скалічити.

Я зайшов у нашу квартиру – нашу нірку. Пройшов кімнатами, зазирнув у нашу спальню, посидів на чолі великого обіднього столу, за яким ще місяць тому щотижня збиралася вся наша велика родина.

А потім. Я сів на дитяче ліжечко мого сина, закрив обличчя руками в якомусь абсолютному ступорі. Як, як, блін, можна забрати із собою все життя?!

Як можна вивезти все те щастя, яке вони миттєво відібрали?! У які валізи можна помістити пам'ять, емоції, спогади?

Як можна вивезти від бомбардування улюблений краєвид із вікна й улюблене подвір'я? Як вивезти наших добрих сусідів і родичів, розкиданих мікрорайоном? Як вивезти вечірні прогулянки набережною Дніпра і спогади з дитячого майданчика, де син розбив собі підборіддя? Як вивезти пам'ять про новосілля, на яке ми збирали багато років і на яке ми чекали не менше, ніж на сина.

Ненавиджу вас, росіяни. Ненавиджу і вже ніколи не пробачу. Нічого не забиратиму. Узяв запас трусів та шкарпеток на тиждень і поїхав працювати. Навіщо брати більше? Я вірю: ми переможемо і обов'язково сюди повернемося.

Джерело: Алексей Давиденко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора