Ми анітрохи не знаємо, які випробування проходять люди поруч. Замерзла голодна людина – тому приклад

У період нинішніх випробувань нагадаю про два смертні гріхи, яким намагаюся внутрішньо протистояти: категоричність і узагальнення.

Справлятися з категоричністю мені допомагають легка вроджена загальмованість, хронічний недосип і лінощі. А також набута навичка рахувати до 10.

Часто хочеться щось чи когось різко й безкомпромісно оцінити, але потім якось відпускає.

Бо ми зараз анітрохи не знаємо, через які випробування проходять співгромадяни поруч. Неприємні людці, котрі дратують, насправді можуть виявитися стоїками біля останньої межі.

А оскільки в коректній формі й на випередження просити допомоги ми здебільшого не призвичаєні, сигнальної системи у нас для цього немає, то розпізнати глибину проблеми не виходить.

Змерзла й голодна людина під Києвом – тому приклад. Якби знали – відгукнулися б і допомогли б одразу. Адже так? Просто не знали вчасно.

Також війна не сприяє прозорості. Зліпок у соціальних мережах може абсолютно не відповідати заняттям у реалі. Наприклад, люди від ранку до ночі роблять боєприпаси. Виснажливо, небезпечно. Душевних сил вистачає лише на те, щоб періодично (ре)постити тупі меми, котів і якісь приємні речі з минулого й чийогось паралельного життя. Море. Сонце. Новий мангал. Нуль скорботи. Якщо судити за онлайн – чисті покидьки. Але ж ні.

Тому треба бути превентивно на градус добрішим і терпимішим, ніж у нормі. Це запорука колективного виживання.

Звісно, знайдуться лиходії, які на цьому паразитуватимуть. Але лиходіїв різко менше, ніж утомлених добрих людей. Виховання таке.

Гріх узагальнення зараз добре показувати на прикладі Києва. Де є right берег і wrong берег. Але також раптово проявилися згубні місця в історично пристойних районах.

Мільйон людей мерзне в темних квартирах, поступово усвідомлюючи, що їхній (часто єдиний) актив, на який вони горбатилися, перетворюється на гарбуз. Особливо чудово тим, у чиїх будинках порвалися труби. Або кого затопило із зачиненої квартири сусідів, які евакуювалися.

Тут не працює порівняння "а ось на фронті". Тому що тато може бути на фронті, а в тилу мама з дитиною (або старенькі батьки) ось у такій халепі. І татові від цього взагалі не весело. Він нічим не може допомогти. І в майбутнє йому дивитися не дуже хочеться.

Частина Києва, наскільки я можу оцінити, зараз поступово наближається до розуміння того, що більшість у Харкові вже прийняла 2022 року. Те, що ви вважали активами, більше таким не є або коштує значно менше. Часто – менше не лише грошей, а і вкладених зусиль. А якщо воно у кредит – узагалі бімба. Замість якихось ваших розумних стратегій ви стали учасниками безвиграшної для більшості лотереї. Несильно втратити – уже страшна перемога.

Водночас друга половина Києва поки почувається непогано й тихо радіє географічному домінуванню. Але right берегу не варто тішитися. Бо найпередбачуваніший і лобовий сценарій – ворог намагатиметься зрівняти береги за якістю життя. Мало ж уже дійти, що технічно – це кілька підходів.

Адже є Запоріжжя, де все ще яскравіше. Адже є Херсон, який масова свідомість просто витісняє. Є Суми, які в тій самій ситуації, що й Харків – 30 км від мордора й мордор нікуди не подінеться (завтра може опишу цікавий досвід інсайтування чужинців). Є Одеса зі своєю атмосферою.

У людей різний жах у теперішньому й уже передбачувано різний жах у майбутньому, навіть якщо "все це" закінчиться до ранку в неймовірно прекрасний спосіб.

Тому з людьми не можна не говорити. Але з людьми не можна говорити однаково. Іноді це гірше. У них по-різному деформована система розпізнавання сигналів. Вони чують принципово різне. Коли звучить, що десь щось покращується, а воно не покращується, це частенько розцінюють як "нас покинули".

Для різних географічних точок має бути в майбутньому щось хороше. Хоча б як образ, але прив'язаний до знайомої, рідної місцевості. Інакше погіршиться до неприйнятного дроблення за жахами.

Стійкості потрібно підживлення.

Джерело: Алексей Копытько / Facebook