Надії на повторення харківського наступу – найстрашніший вид самообману і диявольська спокуса, якій хочеться піддатися. Але не можна

Минув один рік і 150 днів війни. На фронті, крім російського наступу на південь від Сватового, я жодних серйозних змін не бачу. Та й наступ цей має дуже скромний характер, який (поки що в усякому разі) жодної загрози для ЗСУ не становить.

Війна, очевидно, зайшла в глухий кут і жодна зі сторін не може впевнено заволодіти ініціативою. Спікери з обох боків бадьоро розповідають про якісь успіхи, але мапи щоразу демонструють, що ці успіхи стосуються радше риторики, ніж реальності.

Страшно спостерігати, що весь цей тягни-штовхай щодня вартує людських життів і безглуздої витрати величезних ресурсів. Адже перемога коштуватиме ще дорожче, ніж усе це топтання на місці.

Учора розмовляв з Агілем Рустамзаде. Він каже, що за всієї безрадісності поточної картини процес вибивання російської артилерії триває і перевага росіян тане щодня. За його оцінкою, приблизно на рубежі серпня і вересня (може, трохи пізніше) ЗСУ матимуть серйозну (приблизно на 20%) перевагу в артилерії. І тільки тоді можна буде думати про якісь серйозні наступальні дії.

А зараз треба зціпити зуби й терпіти. Терпіти не тільки в сенсі очікування, а й у тому сенсі, що необхідно виявити витримку і не влазити в жодні афери, хай навіть вони на перший погляд обіцяють швидку перемогу, причому малою кров'ю.

Ці всі надії на повторення харківського наступу – найстрашніший вид самообману і диявольська спокуса, якій хочеться піддатися. Але не можна. Потрібно терпіти. Ось цього терпіння тепер потребує ситуація на фронті. І кожен, хто зараз почне розпалювати в українцях надії на швидкий і стрімкий наступ, – або наївний дурень, або провокатор і свідомий ворог.

Україна вже пройшла через спокусу "весняним наступом" і заплатила за це не тільки надіями, які пропали (чорт із ними), а й цілком конкретними життями своїх солдатів. І це була плата за цілком зрозуміле і простиме нетерпіння. Але не можна вдруге наступити на ці самі граблі і стати заручником власних нестримних мрій про швидку й безкровну перемогу.

Тепер головним словом цієї війни має бути слово "терпіння". Я розумію, що легко радити бути терплячими, сидячи в безпечній Баварії. Але іншого виходу нема. З огляду на те, що кажуть усі серйозні експерти, цю війну виграє той, хто зуміє довше за свого противника зберегти витримку. Хто перший зморгне, той програв.

І ось ще про що я хотів написати. Учора Лукашенко разом із Путіним показали під камери якусь дивну виставу, у якій Путін мав роль без слів. Він сидів й із самовдоволеним виглядом слухав, як Лукашенко йому картинно скаржився, що ось, мовляв, не можу знайти управи на вагнерівців: рвуться ці вояки до Польщі прогулятися. Чи то в Жешув, чи взагалі – на Варшаву вони зібралися...

Я вже давно взяв за правило, прогнозуючи поведінку Путіна, припускати найгірше. Що божевільніший проєкт, то швидше Путін на нього зважиться. Його завдання завжди – показати, що в нього немає гальм і всі обмеження, які накладає на людину мораль або навіть просто здоровий глузд і почуття міри, на нього не поширюються.

Тому я легко повірю, що він справді зібрався відправити вагнерівців у похід на Польщу. Саме тому він їх передислокував до Білорусі, розмістив там само ядерну зброю і ще для вірності повідомив граду і світу, що якщо на Білорусь буде скоєно напад, то Росія не залишить свого союзника в біді і, вірна своїм зобов'язанням, прийде до неї на допомогу.

Подумайте самі: ПВК "Вагнер" картинно вийшла з підпорядкування Кремля і МО РФ, довівши цим свою незалежність від російської держави і до того ж тепер узагалі не перебуває на території Росії. Якщо вони нападуть на Польщу, які можуть бути до Росії загалом і Путіна зокрема претензії? Жодних!

Максимум, що може бути – це якась воєнна операція Польщі стосовно Білорусі. Та й то навряд чи: бацька почне вередувати, що він вагнерівцями не керує і що це просто приватна лавочка, банда найманців тощо.

Відповідно, ця акція може мати два фінали: або вагнерівці вторгнуться в Польщу, порушать комунікації, через які доправляють натовську зброю в Україну, і спокійно знову підуть на територію Білорусії, або їх під час такого рейду польська армія просто знищить.

Обидва варіанти повністю влаштовують Путіна. Насмілюся навіть припустити, що другий варіант (цілком імовірно) – для нього кращий. А вже поєднання першого і другого – це взагалі ідеально.

Путін, очевидно, хоче спровокувати НАТО на пряме втручання в цю війну. Тоді в нього з'являється можливість зайти з козирів і почати по-справжньому погрожувати ядерною війною.

І навіть у найгіршому варіанті програш НАТО не такий ганебний, як провал горезвісної "СВО" в Україні. Поразку від НАТО він продасть росіянам як героїчну загибель крейсера "Варяг".

Я вже виразно бачу, як Соловйов і Ко живописатимуть цей епічний фінал: "...наша героїчна армія перед значною перевагою противника…", "...двонадесять мов пішли походом на Святу Русь…", "...вірні заповітам предків, ми не відступили…", "...слава російської зброї не потьмяніє ввік…", "...ми будемо вічно берегти пам’ять про незламних борців…", "…тут кожен сантиметр просякнутий кров'ю наших воїнів…", "...приспущені прапори над Кремлем…", "...ми сумуємо сьогодні про найкращих синів нашої Вітчизни…" тощо.

А може, і здуються західники. Засцять доводити справу до обміну ядерними ударами. І тоді я взагалі молодець! Ще їм і продиктую свої бажання. Ось і весь нехитрий путінський розрахунок.

Словом, ніхто нічого не може передбачити і треба готуватися до всього. Прогнозувати поведінку оскаженілого ідіота (а тим паче – двох) неможливо.

Потрібно тільки завжди пам'ятати, що наше діло праве, ворога буде розбито і перемога буде за нами.

Слава Україні!

Джерело: Альфред Кох / Facebook