"Старий являв собою руїну". Войнович ще 1986-го описав, що зараз відбувається у Кремлі

2017 року я записувала інтерв'ю з геніальним Володимиром Войновичем. І оскільки було це напередодні дня народження Путіна, запитала, що він йому бажає і що, як справжній пророк, він вважає, буде з Путіним.

Він сказав, що бажає, щоб Путіним зайнявся міжнародний трибунал. І додав: "Коли виникає ілюзія всесильства, людина починає робити помилки або злочини. Але бажаючи завдати шкоди комусь, завдає шкоди власному режиму". І сьогодні, у день народження Путіна, я згадую уривок із пророчого роману Войновича "Москва 2042", який він написав іще 1986 року, але який дуже точно описує все, що зараз відбувається в сучасній Росії й у Кремлі.

У світлі написаного Le Monde про пошук Путіним ліків безсмертя цей уривок особливо актуальний.

"Нарешті перший раз у Москорепі я побачив стару людину! Та ще й яку! Вона сиділа в інвалідному кріслі не за столом, а майже посеред кабінету. З-під крісла виходили, тяглися до задньої стіни й ішли в неї два – жовтий і червоний – шланги. Старий, що сидів у кріслі, являв собою руїну: голова набік, язик вивалився, руки висіли, як батоги. З лівого вуха в нього стирчав товстий дріт із мікрофоном у вигляді ріжка. Старий, здається, спав. Але щойно ми увійшли, медична сестра, яка стояла поруч із ним, встромила йому просто крізь штани шприц. Він сіпнувся, прокинувся, хотів випрямити голову, але вона впала на інший бік. Очі, проте, залишилися майже розплющеними.

– Хто такі? – запитав він, роздивляючись нас усіх невдоволено.

Маршал швидко підкотився до нього, схопив ріжок і, приклавши його до губ, шанобливо повідомив:

– За вашим наказом Класика до вас привів.

– Ага, – сказав Горизонт, ледве ворушачи язиком. – Клафика. Ну, підійди, Клафик, підійди-но фюди.

Я наблизився й узяв із рук маршала ріжок.

– Здрастуйте! – прокричав я в ріжок.

– А ніфого, – прошамкав голова, – ніфого пофуваюся. Бафиф, у мене тут два фланги. Вофтим первинний продукт подається, а фервоним – фторинний фідсмоктується, тож органіфм діє. – Він хотів знову підвести голову й навіть досяг у цьому певного успіху, але не встиг утримати її, і вона впала на груди. Утім, сестра наблизилася до нього ззаду, поставила голову вертикально й залишилася її притримувати.

– І фкільки тобі років?

– Незабаром 100 буде, Ваша Високоповажність! – прокричав я в ріжок.

– Молодий фе, – зауважив голова. – А мені от уве 104, а тові фе ніфого".

Джерело: Алеся Бацман / Facebook