Війна – це здатність визнати, що початковий план не працює. Але впертість генералів затьмарює розум

На тему контрнаступу 2023 року можна писати докторську дисертацію. І назва в неї була б проста: "Як не треба воювати, маючи достатній ресурс, але недостатньо підготовлений особовий склад, погане планування, невдало обраний напрямок основного удару й недостатню гнучкість у прийнятті військових рішень". І окремий розділ – про те, як підрозділи, сформовані на основі рекрутингу й добровільності, укотре показують ефективність і мотивацію вищу, ніж бригади, укомплектовані на 98% мобілізованими без належної підготовки, але забезпечені в повному обсязі технікою й озброєнням. Утім, спробую коротко.

Перекладання відповідальності на "обставини", "сильного противника" чи "нестачу ресурсу" – у мене викликає тригер. Тому що цим можна виправдати будь-яку помилку – слабке рішення, провальне планування, відсутність досвіду, нерозуміння характеру сучасної війни навіть із боку партнерів, які "допомагали" планувати. Так, противник сильний. Але сильний противник – це константа війни. Питання не в цьому. Питання – у наших рішеннях, наших прорахунках і здатності їх визнавати.

У 2024 році активно розганяли критику президента щодо відсутності оборонних споруд. Але якщо кошти й ресурс виділялися, то будівництво рубежів, планування розташування, ешелонування, інженерне обладнання, утримання й підрив при відході – це зона відповідальності ЗСУ. Це військова функція. Як і ведення бойових дій. При цьому я особисто бачив, як наприкінці 2024-го – на початку 2025 року деякі інженерні начальники будували відкриті "яйцеподібні" РОП у чистому полі. Тому проблема, знову ж таки, – у системі управління, контролю й відповідальності всередині армії.

Сьогодні прочитав коментарі колишнього головнокомандувача в Associated Press про недостатність ресурсу і його невиділення політиками. При всій повазі до пана Залужного – а є речі, за які я його щиро поважаю, і є проблеми, які я на нього особисто не покладаю (зокрема, у частині управління ОСУВ "Таврія" генералом Тарнавським) – вважаю за необхідне повторити свою позицію щодо наступальної операції 2023 року.

Про план операції я знав заздалегідь. Наш підрозділ планували застосувати разом із ДШВ на одному з напрямків. Після того як я доповів про відсутність достатньої бронетехніки й наявність великої частки "зеленого" особового складу, ми залишилися в обороні – на чому я наполягав. Через наші бойові порядки проходили сили основного удару. Із самого початку я вважав обраний напрямок основного удару абсолютно недоцільним. Близько шести повноцінних ліній оборони плюс підготовлена кругова оборона Токмака – це пряма ознака того, що противник чекає удар саме там. Військове мистецтво не каже "бий там, де тебе чекають", – воно каже навпаки. Утім, усі мої думки із цього приводу центри прийняття рішень до уваги не взяли, хоча я зазначав це неодноразово.

Я був присутній на командних пунктах під час підготовки та реалізації операції й перші дні бачив особисто. Я бачив, як новосформовані підрозділи – до 98% мобілізованих, – отримавши Leopard і YPR без належної підготовки й управлінської ланки, заганяли техніку в наші окопи й кидали її, паралельно кидаючи бронетехніку в міжпозиційному просторі після перших прильотів міномета за метрів 100 від машин. Кидали все – техніку, зброю, засоби зв'язку, карти командирів рот. Особисто привозив на Генштаб карти цього підрозділу, де наші позиції були позначені як позиції противника – це показник рівня взаємодії. Попередньої взаємодії не було. На моє прохання провести нараду або направити представника на наш КП – було відмовлено без пояснень. Це настільки стандартна й логічна практика, що, згадуючи її відсутність у той момент, у мене в думках лише ненависть до генералів старшого покоління, які люблять розповідати, які вони геніальні, а в бойових ситуаціях просто кидають управління й шукають цапа-відбувайла. Особисте "вітання" пану Тарнавському за "геніальне" командування. По факту ми мали наступне – фактично за три доби одна з бригад навіть не дійшла до лінії бойового зіткнення. Відмічу й буду відмічати 47-му бригаду – порівняно із сусідом, який усе просрав, вони показали себе як боги війни.

По ресурсу картина була наступна. Тижнева артпідготовка без оперативного ефекту:

• артилерію клали по полях навколо посадок;
• справна техніка, кинута через відсутність злагодженості;
• втрата документів управління;
• фактична відсутність управління;
• заборона евакуації техніки із сірої зони.

Ту техніку, яку нам вдалося витягнути, потім із конфліктом вилучала ВКР. Я просив дозволити нам витягти іншу за умови, що вона хоча б тимчасово лишиться в нашому підрозділі на час перебування на цьому напрямку, – відмовили. Через кілька днів противник спокійно знищив її мінометним вогнем. Тому твердження про критичну нестачу ресурсу, з мого досвіду, не відображає реальної картини. Ресурс був. Проблема – у його розподілі й застосуванні.

Основні помилки наступальної операції 2023 року – на мою думку:

• невдало обраний напрямок основного удару і слабке планування;
• нераціональний розподіл техніки й особового складу без урахування досвіду й морального стану військовослужбовців;
• відсутність гнучкості після втрати темпу.

Коли стало очевидно, що напрямок буксує, потрібно було змінювати задум і перекидати резерви туди, де є динаміка. Війна – це адаптація. Це маневр, бл...ть. Це здатність визнати, що початковий план не працює. Але впертість тих самих генералів затьмарює розум – як тоді, так і в ситуації з наступальною операцією на курському напрямку – "дожмьом".

Але лобове продавлювання противника, який має кратну перевагу в людському ресурсі, – це не мистецтво війни. Це дурість, яка, на жаль, вартує нам життя найкращих синів та доньок України й не приносить жодного результату. Кожен повинен відповідати за свої прорахунки й кожен повинен відповідати за свої здобутки. Поразки не можна списувати на "обставини". Тож погони не мають давати імунітет від помилок, а посада не має знімати відповідальності за наслідки рішень.

Джерело: Bohdan Krotevych / X

Опубліковано з особистого дозволу автора