Лишайтеся людьми. Діти – не ваш фронт. І точно – не ваш ворог

Хочу розповісти про ранок своїх дітей. Сьогодні. Не у 1943-му. Не у фільмі. У Києві, у 2025 році.

Усі прокинулися серед ночі від вибухів, роботи ППО, мобільних груп. Зранку кава – не тому що затишно, а тому що чекали відбою повітряної тривоги. Двоє дорослих мають їхати на метро до Політеху – метро не ходить. Усі на першому поверсі, бо там хоч якось безпечніше. Остап грає в шахи, Давид плаче, що запізнюється до школи. Влад нервує, бо в нього пара. Андрій так само на нервах. Над домом канонада гримить. І всі роблять вигляд, що "нормально", бо в цій країні істерика – це розкіш.

Нарешті відбій. Сіли в машину. І так, усі запізнюються. І так, це не остання тривога сьогодні.

У мого старшого – панічні атаки в метро, якщо починається тривога. Ми зверталися до психіатра. Є психолог. Є медикаментозне лікування. Бо дитина живе четвертий рік у війні.

У дитини, яку ми взяли в сім'ю, – дві втрати за два місяці: батька і брата. Два місяці обстежень. Органічних порушень немає. Є травма. Глибока. Він теж зараз на лікуванні. Йому стає краще, але повільно. Бо так відбувається з дітьми, які бачили те, чого дорослі не витримують.

Діти в постійному стресі. Вони живуть у війні. Вони чують вибухи. Вони засинають і прокидаються по тривогах. Тут у дорослих дах їде, я бачу по Facebook. А про дітей – я взагалі мовчу.

То шортами до…балися. То до ВПО-дитини трьох років, яка, можливо, приїхала з-під Покровська чи Херсона, і сказала "краватка". То ще щось, бл…ть, не так.

Від…біться від дітей.

Вони живуть дитинство, яке ви не жили. У них був COVID-19 і локдаун. Ви жили в такому? Вони живуть четвертий рік у повномасштабній війні.

Ви жили в такому в дитинстві?

У них у всіх поламана психіка. І вони все одно живуть. Навчаються, сміються, люблять і знають, хто ворог.

Ми бачили, як вони виходили з картонками під час ліквідації НАБУ і САП. Ми бачили, як вони питають: "Це наші чи не наші?", "Чи далеко вибух?", "Чи треба в укриття?".

Мій старший волонтер – зі мною постійно. Остап віддає зароблені кошти мені на армію.

Це покоління – сильніше за нас. Тому ще раз: від…біться від дітей.

Дайте їм жити. Дайте їм дихати. Дайте їм говорити, навіть якщо з помилками. Навіть якщо суржик. Навіть якщо російське слово проскакує. Просто лагідно виправте. І підтримуйте. Підтримуйте, бо вони наше майбутнє. Майбутнє країни, їм її розбудовувати. І поламана психіка війною, і доламана дорослими – їм ніяк не допоможе в цьому.

І лишайтеся людьми. Не звірами. Не інквізицією.

Не тими, хто ламає майбутнє України, прикриваючись "правильністю".

Діти – не ваш фронт.

І точно – не ваш ворог.

Джерело: Дана Ярова / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора