Відчепіться від дітей: вони у шортах, бо спека, і ставлять прапорець ЛГБТ, бо приймають інших

Перші числа вересня почалися з двох гучних історій. Одна – з відомим львівським вузом, інша – з печерською школою Києва, де директриса у джинсах і джинсовому жилеті особисто стояла на воротах і не пускала дітей у шортах.

Я не буду занурюватися в канони католицизму, скрепи чи теорії толерантності.

Я хочу звернути увагу на психіку наших дітей.

Наші діти прожили таке дитинство, яке ми собі навіть уявити не могли.

У 2020 році почався COVID-19, тривали локдауни, дистанційне навчання, повна ізоляція, відсутність гуртків, спорту, вечірок чи походів у кіно.

Із 2022 року і до теперішнього часу вони живуть у повномасштабній війні. Вони проходили евакуації, спали у підвалах і ванних кімнатах, навчальний процес ламався, життя переверталося, друзі залишалися за кордоном. Повернувшись додому, вони опинилися в новій реальності постійних обстрілів. Вони прокидаються від вибухів, ночують у коридорах чи метро, а вранці йдуть у школу чи університет.

Багато хто втратив рідних. Хлопець, що зараз живе в нас, три дні тому поховав брата, а місяць тому – батька.

А сьогодні всі четверо наших дітей запізнилися у школу й університет, тому що ТЦК перекрив три смуги й залишив лише одну, утворився затор і почався стрес. Студенти нервували через запізнення, а ми переживали за молодших, бо одразу почали телефонувати зі школи.

Я дуже переживала за нашого нового члена родини, студента, який запізнився на першу пару. На щастя, її відмінили. Мені було страшно навіть уявити, що б сказали викладачі дитині, яка три дні тому ховала брата.

І на тлі цих ранкових повітряних тривог директриса відправляла дітей додому переодягатися із шортів. А якщо дорогою щось трапиться, хто відповідатиме?

Поліція, яку викликала мама дитини, почала виховувати її, замість прийняти заяву. Поліцейський пояснював, що його син пішов у штанах, хоча його обов'язок – лише оформити звернення. Це не виховання, це крінж.

Відчепіться від дітей. Вони й так щодня виживають. Вони приходять у шортах, бо на вулиці спека. Вони ставлять прапорець ЛГБТ, бо вміють приймати інших. Це нормально.

Називати ЛГБТ таким самим, як Росія, – це ідіотизм, навіть якщо це говорить відомий навчальний заклад. Хоча я тепер і не гляну в сторону цього навчального закладу для своїх дітей.

Діти, які залишилися в Україні, які вступають, вчаться і намагаються жити у країні під війною, заслуговують не на дріб'язковий тиск, а на підтримку. Бо з таким ставленням справді хочеться вивозити їх у демократичні країни, де їм нічого не буде за шорти чи прапорець і де вони не прокидатимуться від нічних атак.

Подорослішайте вже і дайте дітям просто жити, бо складається враження, що дорослі відриваються на слабших.

Фото з 2022 року, коли ми в Європі шукали помешкання, де б жити, проїжджаючи вдень по тисячі кілометрів.

Джерело: Дана Ярова / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора