Як ми звільняли село. 2022 рік, дід із дочкою на "Жигулі" розуміють, що ми не блокпост РФ, – і всі плачуть

Трішки художньо оброблений тред про "Як ми село звільняли". 11 листопада – найемоційніший день. Херсон. Площа. Натовп. Але я то все побачив лише 12-го. Бо 10-го прийшла розвідка 63-ї і сказала: "Поїхали в ...бєня, буде цікаво. Кацап відходить, тільки не ясно, як, де й куди. Пролети нам завтра трохи вперед, подивимося, як рухатися".

Це 2022 рік, бортів мало, роботи дофєні. Забилися, що мені подзвонять. Увечері подзвонили. Нові люди. Забилися, що ранком поїдемо. Ранком зустріли інші нові. Коли тебе передають по руках тричі – це поганий симптом, але...

Їхали довго. Я зазвичай працював від Посада й на південь, а тут забралися аж за Снігурівку. Ми вдвох – і розвідки три-чотири бійці. Їхали якимись абсолютно новими мені краями – аж раптом стали посеред села на перехресті. Село – ніби Садове. Точно в районі Галаганівки.

Розвідка вилізла й закурила.

– Лети.

– Панове, тут не вийде. Стовпи, хати. Давайте виїдемо за село – і я з поля піднімуся.

– Нє, ми туди не поїдемо, ми не знаємо, шо там.

– ???

– Ну, ми вчора сюди заскочили, і все. Це крайня точка, де ми були.

Так, бл...дь!..
 
У сенсі – шановні колеги, давайте для початку звалимо під дерева... У ході подальшого діалогу встановлено, що славні рейнджери вчора заскочили в це село. Пробули на перехресті п'ять хвилин. І вилетіли назад. І тепер їм здалося, що це хороша злітна точка борта, який літає на 40+ км.

Ну, бо "нам сказали привезти тебе подалі, щоб ти пролетів подалі" (коли тебе передають по руках тричі – це поганий (!) симптом). Відтягуємося на "наш" край села, там плюс-мінус пригодне поле. Кажу: "Я можу розкластися. Але нас тут шестеро. Тобто є п'ять "калашів" і одна "арка". Як тільки борт підніметься, із двох людей користі не буде, ми в моніторах. Тож чи усвідомлюють учасники заходу, що... якщо ось цією дорогою поїде щось вороже, нам п...зда?" Учасники заходу сказали, що усвідомлюють. "Усе буде добре, давай лети".

Ну що ж. Розпаковуємося в посадці біля дороги. Тільки встигли розкидати кабелі – дорогою урчить "Жигуль". У "Жигулі" – дід і дівчина. Дід починає з машини розказувати, що оце він місцевий, а дочка працює в лікарні в Херсоні, і він її везе на роботу...

– Шановний, дуже цікаво, але геть не релевантно ситуації. Туліть, будь ласка, згідно з попередньо обраним курсом, дуже хочеться зробити роботу...

У наступні секунди: а) до нас доходить, що дід сприйняв це за кцпск блокпост; б) до діда доходить, що це не кцпск блокпост.

Наступні пару хвилин, коли дід плаче, дочка плаче й усі плачуть, я пропущу, бо я не вмію таке чуйне описувати. Були емоційні монологи про "хлопчики, свої...", про "нарешті звільнили..." й подібне.

Так, не дуже заслужено, мабуть. Упевнений, у той день хтось уже там був і до нас. Але ми були першими із прапором України на рукаві, кого оцей дід побачив.

Правда, усе було б красивіше, якби наостанок дід не спитав: "Так а це шо, тепер і отого блокпоста чеченців на тому виїзді більше нема?!" Е-е-е...

– Шановний, ну як вам сказати. Дивіться, ми вас, канєш, звільнили. Але або покуріть тут із нами 20 хвилин, і я вам зможу відповісти. Або їдьте, але якшо блокпост чеченців іще є, то ви їм не сильно кажіть, що ми тут вас звільнили...

Так, це було близько 15.00 дня, і десь у цей час уже заїжджали в Херсон по трасі з Миколаєва. Тож усе точно було чисто. Але в нас зв'язку не було, так що як ми могли про це знати?..

А зв'язку не було, бо Starlink там іще не робив. Довелося відкотитися на пару кілометрів назад. Зустріли піхоту 63-ї, яка активно копала "нуль". Навіть злетіли, але хмарність зібралася така, що нічого не побачити.

Ну й усе. Увечері після повернення дізнався про Херсон, а наступного дня повіз "дітей у Диснейленд". Потім у Ford горіла коробка, і ДСНС грали на гроші: добіжить якийсь ідіот по мінному полю до посадки чи ні... Але то вже інші історії.

Джерело: Денис Бігус / Х

Опубліковано з особистого дозволу автора