Дев'ять років ми не розуміли, як можна виставляти фото з відпочинку, коли у нас війна. А потім зрозуміли, що можна. І навіть треба. На зло ворогу

Якщо вчора ви були на ВДНГ і бачили там божевільну тітку пристаркуватого віку, яка жене на самокаті і волає:

– За мною, мої сміливі командос!

А діти на велосипедах із причепленим возиком женуть услід за нею і теж регочуть – так то були ми.

– Люди, навіщо ви викладаєте фото з відпочинку, походу до ресторанів, відпусток? Адже в нас у країні війна! Ви уявляєте, як бачити ці фото людям, що працюють для війни 24/7? Ви уявляєте, як бачити ці фото тим, у кого є в сім'ях загиблі?

Кхе-кхе… Як би вам сказати… Ну, давайте просто. На початку 2014 року я теж смикалася від того, що от у нас війна, а хтось відпочиває, хтось на морях, хтось на фестивалях, у ресторанах. А потім я раптом зрозуміла, що всі ці люди теоретично (і на практиці) цілком можуть бути причетними до фронту. Я зрозуміла це після того, як наша гопа після фронту, зустрівши підрозділ із того ж фронту, завалила до грузинського ресторанчика і, усівшись за довгий стіл, смакувала шашлик. Ми жартували, веселилися, майже всі хлопці переодяглися у цивільне – і ух якою безтурботною командою ми виглядали...

А чи можуть і не бути причетними? А можуть і не бути.

...Якщо ви вчора бачили компанію дорослих і дітей, які шастали Києвом, каталися на атракціоні, потім завалювали до одного кафе і влаштовували там еге-гей, потім їхали до другого ресторанчика, бо дітки попросили смачної рибці, – і там теж був певний еге-гей – то це були ми.

І то був щасливий день.

І проліт Київською областю, коли ми були облизаними двома собаками по черзі і пошкрябаними двома кошенятами одночасно, і атракціон на ВДНГ, і проліт по ВДНГ услід за шаленою тіткою, яка несеться попереду на самокаті і волає:

– За мною, мої вірні васали!

Ми говорили і жартували, жартували і говорили. Ну про що можна говорити на відпочинку з дітьми?

Ми говорили:

• як переносять діти цей перший рік без батька;
• як вони дійсно змінилися за цей рік, неначе всі веселощі світу з них випила загибель батька, тому я мушу сьогодні їх нестримно балувати і робити шалений прикольний день;
• чи допоміг відпочинок із групою таких же вдів і матерів загиблих, чи сильні були на тому відпочинку психотерапевти.

Ми говорили:

• скільки людей прийшло на зустріч із командирами Маріупольського гарнізону;
• чи знає вона, де зараз її чоловік;
• чи б'ють його і де більше били, у Донецьку, Горлівці чи Росії.

Ми сміялися з:

– А Ваня казав... (а Ванічки немає вже більше року).

– А одна жінка каже командирам: "Чому так довго відбуваються обміни? Я не готова стільки чекати".

– То нехай не чекає, нічого собі побудова фрази!

Ми похмурніли раптом, сказавши:

– Ми зараз можемо лише чекати...

Ми раптом яснішали, коли:

– А мені той воїн шеврона подарував! А що це за хрести на білому? Це Збройні сили чи Національна гвардія?

– Це Грузія, дитинко.

– Це Сакартвело.

Ми були:

• волонтери;
• сім'я загиблого;
• сім'я полоненого.

Кожна і кожен із нас пройшов свої страсні тижні цих років, включаючи й дітей. Але ми реготали ясно й щиро, ми виглядали безтурботно. І якби ми мали сили робити фото й відео – я б виклала їх зараз, і хтось, пробігаючи повз мою сторінку, зневажливо скривився б:

– Фе. У країні війна, а вони розважаються. А якщо ці розваги побачать люди, у яких горе? А якщо ці фото побачать на фронті?

Кхе-кхе... Відкашлявшись (учора було морозиво після спеки), доповідаю:

– Шановний фронте і групо нашого Івана! Із його сім'єю гуляли, дітям дарували подарунки, робили весело й егегей. Самим собі також робили весело і класно.

Я певна, фронт мій відповість:

– От молодці! Хоч відпочили.

Я певна, мій фронт відповість:

– Іван був би вдячний.

...А, відірвавшись від самоката і припинивши на хвилинку репетувати:

– За мною, мої хоробрі командос!

Я хочу скопіювати вам власну ж відповідь на черговий закид:

– Люди, навіщо ви викладаєте фото з вашого відпочинку? У країні війна і горе, а ви показуєте свою безтурботність!

Відповідь:

– Дев'ять років ми смикалися, коли бачили подібні фотографії у стрічках. Дев'ять років ми не розуміли, як можна виставляти подібні фото, коли в нас війна. А потім ми зрозуміли, що можна. І навіть треба. На зло ворогу. Особисто я зрозуміла це, коли побачила фото волонтерів чи бійців на відпочинку. Вони всі мали право на це.

Але чи не мали права на такі фото донатори? Постійні донатори волонтерських фондів. І ще питання. Якби люди всі дев'ять років не виставляли подібні фото, це було б нудно? Тому випливає ще одне запитання – чому виставляти фото з відпочинку у 2022–2023-му є злом? І чому такі самі фото у 2016–2018-му вважалися цілком нормальним?

До речі, маю ще одне запитання. Ходити до ресторанів, їздити на відпочинок – люди ж можуть, ви ж не просите їх не робити це. Ви просто просите не виставляти такі фото. То чи не пахне це ханжеством? Ну, і фрази "на зло ворогу" і "життя продовжується, незважаючи ні на що" – це не просто фрази. Повірте людині, яка перші кілька років війни смикалася від чужих звітів про відпочинок. А потім зрозуміла, що життя продовжується. Незважаючи ні на що.

А потім я ще додала:

– Я днями пішла в "Чорноморку", замовила вустриці і вина. Бо я хотіла вустриць і вина. Бо чому маю відкладати? А раптом мене вб'ють? Я буваю в таких місцях, де вірогідність загинути досить висока. Так і помру в тузі по вустрицях і вину і буду з'являтися офіціантам "Чорноморки" привидом, що волає: "Вустриць мені, вустриць!" Та й то лякалася, що хтось побачить, упізнає і почне теж волати: "Ага-а-а, волонтери жеруть вустриці! Аж дві штуки!" Правда, у мене було виправдання. Зі мною були військові. Балувала їх смачним перед виходом на фронт.

Але кого це цікавило б? Але що я хочу сказати... Людина, яка постійно буває в місцях, де вірогідність загинути вища за середню українську, мусить цінувати життя. Мусить усміхатися йому. Просто мусить сприймати це життя з певною дозою гумору. Так живуть військові. У них учуся. Не їжте себе. Донатьте волонтерам, співчувайте горю сімей загиблих. Але вперто живіть і посміхайтеся життю. Бо кожен із нас нині може будь-якої миті загинути. Тому не плодімо сумних привидів.

Тому резюмую. Відпочивайте. Плавайте. Бувайте на фестивалях. Ходіть у кіно.

Показуйте все це власним дітям, яких ви обов'язково візьмете із собою. Бо діти мають знати, як воно – жити. Жити повноцінно, радісно, незважаючи ні на що – нехай навіть ця радість трохи напускна. Напускайте її на себе у примусовому порядку. Усміхайтеся, регочіть і шкіртеся. Нехай навіть у всіх ваших відпочинкових заходах поруч із вами йде війна.

Так, і коли ви підете на ВДНГ, хапайте там самокат і летить на ньому, волаючи дітям позаду:

– За мною, мої хоробрі командос!

Я точно вам кажу: це надзвичайно прикольно.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора