Дівчата з передової казали мені: "Боятися немає сенсу". Але саме страх допомагає нам рятувати рідних і донатити на армію
Коли я бачу фотолавину в мережі будановщини, залужненщини, трохи раніше зеленковщини, ще раніше порошенковщини – я розумію, на чому все це побудовано. Тут рулить страх.
Коли я бачу, як підірвав мережу День батька, непорівнянно з Днем матері, – я розумію, що тут підсвідомо рулить страх.
Людям зараз украй потрібен татко, його сильні руки й затишок за його широкою спиною. Людям страшенно потрібен зараз лицар на білому коні, мандалорець у шоломі та з колискою поруч, хтось сильний і непереможний, що прийде й захистить – та хоч ікона в церкві, перед якою можна поставити свічку, лишити прохання, вірити, що збудеться, що він урятує й допоможе. Бо страх заполоняє наші серця.
Це фото йде зі мною всю війну. Я з ним не згодна, боятися не безсенсово. Страх – конструктивне почуття. Саме він, страх, допомагає нам рятувати рідних, наших маленьких і беззахисних. Страх допомагає донатити на армію, нехай так і буде.
Але, побачивши це фото вперше, я якось заспокоїлася. Це було, здається, 2014 року, і тоді теж рулив страх. Аж ось раптом це фото – ще не з музею АТО у Дніпрі, а з самих доріг АТО. І стало якось спокійніше. Ось, є ж хтось такий, хто не боїться страху. І цей хтось – у наших лавах. Отже, і нам можна не так уже боятися?
Тому я все, звичайно, розумію. Залужний – батько, Буданов – старший брат, такий сильний і красивий. Але, але...
Коли я втомлююся від лавини красивих фоточок Буданова, Залужного, ще раніше – Зеленського, а ще раніше – Порошенка, батечок наших, скромних, але красивих – я йду до свого фронтового альбому, а він безмежний, дивись – не передивишся. І листаю фото, вдивляючись в обличчя тих, хто є з нами й кого вже немає. Там солдати, сержанти, лєтьохи, що за дев'ять років виросли до комбатів. Там дівчиська, які вискакували до нас назустріч на своїх пошарпаних авто, реготали, відбираючи собі потрібне з привезеного, – і знову мчали назад, на передову.
Я бачу їхні обличчя, я знаю, як вони казали: "Боятися немає сенсу". І страх мій відступає.
Хоч я чудово знаю, що страшно їм було, капець як страшно. Як усім нам. Але долати страх – це не ховатися за спини сильного батька. Це просто знати – так, нам страшно. Але боятися безсенсово. Тому просто заткни свій страх. Он бачиш, яка когорта поруч. Он, чуєш їхні голоси?
Я чую...
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора