І раптом стався вибух. Машина підскочила, пішла криво. Тут не пісяти. Тут вкакатися можна було

Ми йшли рейсом. Був останній день. Та вже, власне, вечір. Ми були втомленими до скону, але лишалась одна справа – треба було заїхати за дзвінком.

Дзвонила мама двох дітей. Просила допомоги. З якоїсь окупованої території вона виїхала, десь почала влаштовуватись, але все не виходило, діти хворіли, продуктів не вистачало, і взуття... Це дитяче взуття має дивну здатність миттєво зменшуватися після того, як його купиш. Таке дивне взуття.

У нас лишалося щось із допомоги, і там навіть було взуття, не кажучи вже про продукти й медикаменти. Але ми були такими втомленими. Але вона просила допомоги.

І ми вирішили заскочити до містечка, де вона жила з дітьми.

Цей швидкий заскок здався мені однією з найдовших доріг на фронті. Ми їхали, здавалося, безкінечно, і ця дорога не закінчувалася. Здавалося, що ми увійшли до вічності, і ця дорога буде вічною, і сніг за вікнами авто нашого каравану, і сутінки.

Я задрімала.

Розбудив мене видих.

Спільний видих екіпажу, здавалось, я почула такий же видих екіпажу другої машини, так охнули всі разом. Я розплющила очі й охнула теж.

Збоку від дороги пропливала гора, вона не була високою, можливо, здавалася. Бо білою була від снігу, що її вкривав, на фоні білого поля й такої ж білої невідомості за горою.

– Крим якийсь. Зимовий Крим, – ошелешено пробурчав хтось із нас.

Я потім розпитувала в людей, що знали це містечко. Питалася, чи є там такі гори. Люди знизували плечима. Можливо, це мені наснилося.

Дорогу через Сіверськ із Лисичанська ми знали, хоч уночі буди й питай. Ми зминали шлях цією дорогою, щоб не попадатися на очі лихим блокам, де люблять шмонати волонтерів. Там було багато гірок і пагорбів, але ту гору зимового кримського пейзажу чомусь я більше не бачила. Чи була я в Сіверську? Та 100500 разів. Чи знала я його? Та де.

Я розуміла, що то просто не та дорога. 100500 разів ми ходили зі Слов'янська через Лиман на Сіверськ. А той єдиний раз, у зимовій казці втоми – звернули ми з траси Слов'янськ – Артемівськ.

...Ми їхали на Сіверськ. Нарешті я зайшла на Сіверськ тією разовою дорогою, звернули на яку ми з траси Слов'янськ – Бахмут. Бо дорогою на Лисичанськ уже їхати було неможливо. Втратили ми ту дорогу. Потім трохи здобули її назад – і знову почали втрачати.

А цю дорогу ми ще тоді не втратили, та їхати нею все одно вже було ризиковано. Командир, у якого ми взнавали погоду, покрутив головою й вирішив їхати з нами. І ми поперли втрьох – двоє цих балакалів і гиготунів і я. Яка якраз хотіла пісяти. Страшенно хотіла пісяти. Але чомусь не попісяла вчасно. І вирішила попісяти в посадці вздовж дороги – на що двоє гиготунів ще більше загиготіли й сказали, що не рекомендують. Бо вони сьогодні не в настрої збирати шматки однієї взятої, хоч і поважної волонтерки. Тому я терпіла й думала лише про одне:

• як би не впісятися;
• коли я навчусь відрізняти калібри;
• де б його попісяти;
• калібри, ги-ги, ти ще навчися відрізняти приліт від виходу;
• може, попісяти просто на дорогу;
• а от командир теж каже, що не завжди відрізняє прильоти від виходу;
• чи памперс ставити чи що, боже, як хочеться пісяти;
• ну, оце от, оце ж прильоти, ну да...

Нас попередили, що дорога обстрілюється вже дуже сильно. Та ми й самі бачили, що тут уже летять тільки військові машини. І саме – летять. Тому я сподівалася, що ми теж пролетимо всі небезпечні віконця обстрілів.

І десь я точно попісяю.

І раптом стався вибух.

Машина підскочила і пішла криво.

Потім спинилася, і ми посипалися на узбіччя.

Гигикали припинили гигикати й оглядали себе й машину. Я сказала: "Та ну вас к чорту!"

Розстебнула штани і стала пісяти просто на край дороги. На оту запилену смужку між залишками асфальту, який колись тут був, і спуском до посадки.

Гигикали загигикали знов, просто до скону, по-джентльменськи відвернувшись. Я пісяла й теж гигикала. Військові машини, що пролітали повз, теж, мабуть, гигикали. А може, і ні. Військові не гигочуть над природними потребами. Треба – значить треба. Хай пісяє нещасна жінка, яку оті двоє придурків затягнули на небезпечну сіверську трасу.

– Це ще хто кого затягнув... – подумала я.

– Це ж треба, як співпало, – серйозно сказав наш водій Ігор Пивовар.

– До долі секунди, – сказав командир.

Там у полі недалечко стояли орудія. Вони й сообразили цей вихід. І в ту ж долю секунди колесо машини потрапило до ями і машина стрибнула. А камінець добряче вдарив по диску.

– Та тут не пісять. Тут вкакатися можна було, – загиготіли ми.

І поїхали далі.

От, власне, і все, що я пам'ятаю про Сіверськ.

Крім підрозділів, які стояли там.

Крім імен, яких ми не знаємо, і позивних.

Крім життів, що скінчилися там.

І десь там, над усім цим, стоїть гора. Де на нас випливла колись зимова казка.

Ладно. До побачення, Сіверську. Ми колись повернемо цю казку.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора