Люди, дотичні до війни, мають право на відпочинок. А от тим, хто привчив себе не помічати війни, яка палає під боком, я цього не прощаю

Сиділи якось хороші люди і говорили.

– Бісить, – кажуть. – Бісять фото із зарубіжних курортів. Бісить, як люди вихваляються шопінгом. Бісить, як дівчата показують красиві ноги. Хіба ж це на часі? Тисячі людей у траурі. Міста у вогні. Стільки вбитих...

Я почитала, подумала – і щиро їм позаздрила. Бо вони ще гарячі, коли їх це бісить. Точно так нас це бісило у 2014-му, 2015 році. Коли міста були у вогні. І було стільки вбитих. І тисячі людей були у траурі.

А потім це нас бісити перестало. Із двох важливих причин.

1. Ми зрозуміли, що коли будемо весь час біситися, нас скоро самих не лишиться. Або ми лишимося в кімнаті, оббитій м'яким дерматином, а самі ми будемо вдягнені в гарненьку сорочку з довгими рукавами, зав'язаними на спині.

2. Люди не можуть довго перебувати у траурі. Люди не можуть довго жити у страху, без посмішки і хоч якогось задоволення. Люди не можуть жити у вічній готовності до смерті, навіть коли та ходить поруч. Життя мусить продовжуватися, навіть коли поруч із твоїм домом палає небезпечний вогонь. Бо ця війна надовго.

Звичайно, це стосувалося людей, які знали про нашу війну. Проносили її через свої серця. Щодо інших я вже давно не мала наївності. Я бачила, що війна Росії проти України, розпочата в лютому 2014 року, не торкнулася більшості України. Що ці люди воліють не помічати війну, їм так простіше і байдужіше. Але оті перші – вони мали право на шопінг і на курорти між своєю діяльністю по фронту.

Я бачила, як біжить до салону військова, що вийшла на ротацію, як хвалиться вона свіженьким манікюром і зачіскою. Я бачила, як летіли до закордонних морів наші військові зі своїми сім'ями. Я бачила фото від волонтерів про закордонні відпустки. Я цього всього не мала, та я навчилася не біситися, ба навіть щиро радіти, переглядаючи чужі фото. Звичайно, якийсь черв'ячок гриз, але я з ним боролася, бо він був неправий. Бо я теж між виїздами на фронти бігала до спортзалу, мріяла про басейн (досі мрію), а найкращою реабілітацією завжди вважаю сон на кушетці у косметолога. Так що заткнися, черв'ячку. Війна надовго. Дотичні до війни мають право на відпочинок.

Недотичним я не прощала. Тим, хто привчав себе не помічати війни, яка палала просто під боком, – я не прощала.

Бісить, кажете, так?

Коли брудними, змученими і втомленими ми поверталися із фронту і в'їжджали до блискучого у своєму вічному сяючому житті Києва – нас теж бісило. Але ми виморожували власних черв'ячків і вчилися не біситись.

Київ сяє? Це тому, що фронт стоїть і працює. Київ гуляє? І твоя крихта є у цій заслузі (ось зараз пишу – і знову клятий черв'ячок, не виморозила, значить).

Я слухала чужу розмову і думала – які добрі люди оці, хто думає про фронт. Які гарячі серця в тих, кого бісить чийсь шопінг у той час, коли ідуть бої. Можливо, вони, як і я свого часу, не могли дивитися на парад, коли розстрілювали Іловайськ. Не могли йти до ресторанів у ті дні, коли виповзали з оточення захисники Дебальцевого. Не могли спокійно кататися на лижах, коли відстрілювався Донецький аеропорт.

…А потім я вирішила заглянути на сторінку.

Ви теж уже здогадалися, так?

До 24 лютого 2022 року там нікого ніщо не бісило.

Я зупинилася на пості за кілька днів до вторгнення. Вечірня сукня, довгі ноги, щось веселе і радісне. Я прикинула дату. Я згадала.

...Схід уже палав. Там бої розпочалися на кілька днів раніше за вторгнення на Київщину. Ми металися як скажені. Купували на останні гроші авто для фронту, переганяли їх на СТО, готувалися до перегонки на фронт. Розривався телефон, кількість заявок від військових, прохань, благань виросла стрибком. Я смикала телефон, домовлялася про нове місце дислокації для підрозділу, прикидувала, куди перекинути їхнє майно, щоб не пропало і не погоріло. Готувала нашу волонтерську базу для прийняття кількості людей, здавалося, що в селі ми пересидимо ракетний удар – а що він буде, на той час ми вже не сумнівалися. Ми готувалися до удару. Фронт уже стримував удар.

А хтось іще спокійно милувався вечірніми сукнями і довгими ногами. Хтось готувався до шопінгу.

Усе це було за кілька днів до 24 лютого 2022 року. Ніщо нікого не бісило.

Так от. До лютневої експансії 2022 року міста в Україні були у вогні роками. Тисячі вбитих і тисячі людей у траурі були вже роками. Тисячі біженців, людей, що втратили домівки, були вже вісім років як. Не бісило.

Тому я хочу сказати цим людям: послухайте стару жінку, яку людська байдужість перебісила вже років вісім тому. Послухайте, повірте й не бісіться. Бо ця війна надовго. Бо коли будете отак сприймати, закінчите свою діяльність у кімнаті, оббитій м'яким дерматином, а самі ви будете вдягнені в гарненьку сорочечку з довгими рукавами, зав'язаними на спині.

Цей черв'ячок, що гризе кожне гаряче серце, дотичне до війни, – він лише заважає. Роботу робить холодна голова.

До речі, мені тут шопінг днями обіцяли. Як подарунок. Сильно обносилася, чекаю не дочекаюся. Ви тільки нікому не кажіть.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора