Медики виходили із чатів: не могли читати й чути про те, що відбувалося в Бучі, Ірпені, Бородянці

Я живу між Бучею й Бородянкою. Наш водій був серед добровольців, що згодилися зробити рейд вивозу людей із цього ареалу. Ми потім його відпоювали. Горілкою, звичайно, а чим же ще.

– Між трупами їхали...  – повторював він.

Той місяць окупації був безкінечно довгим. Мій чоловік повернувся раніше за мене й чистив дім.

Дім, якому я вклонилася перед від'їздом до евакуації й обіцяла повернутися. Дім, про який я говорила військовим потім:

– Я дам координати, бийте туди. Там мусить бути їхній штаб.

Але я б його все одно відбудувала. Я йому пообіцяла. Це не було зрадою.

І я, і Ф.О.Н.Д. повернулися вже аж восени.

Дім лишився цілим.

Я знала жінку, яка час від часу дзвонила до мене й розпитувала:

– Вони не повернуться? Не повернуться, ні?

Я запевняла її, що вони не повернуться. Вона все одно не справилася.

Сьогодні в мене вчергове забрали медикаменти для жертв зґвалтувань. Я не розпитую. Я знаю медиків, які виходили із чатів. Вони не могли читати й чути про те, що відбувалося в Бучі, Ірпені, Бородянці. Це медики.

Я живу між Бучею й Бородянкою.

Я живу – нога на педалі.

Я живу.

Вони – ні...

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора