Із COVID-19 українська влада показала повний інфантилізм, займаючись популізмом. Особливо гостро це відчувалося по приїзді зі США G

Про рік, що минає.

Я взагалі оптиміст. І завжди вірю у краще. І ніколи ні про що не шкодую. Я вперто переконана, що неприємні або навіть трагічні події трапляються на нашому шляху для того, щоб чогось навчити чи, можливо, випробувати на міцність. До чого я це все?

Наприкінці кожного року я намагаюся систематизувати події, ситуації, людей, які трапилися мені протягом року, і зробити висновки.

Отже, якщо життя підсовує тобі цитрину – то зроби з неї лимонад! Власне, цього року цей вислів для мене набув особливого змісту, та я думаю, що не лише для мене.

Коли я почала згадувати події року, що минає, я зрозуміла, що за їхньою кількістю, емоційним сприйняттям та насиченістю всього вистачило б років на 10.

Тоді по порядку.

Рік 2020-й розпочався для мене з метушні навколо підготовки до подорожі у Сполучені Штати, до славного міста Філадельфії, де я мала пів року перебувати в Пенсильванському університеті і дитячій лікарні. Обидві локації я обрала не випадково (хоча для реалізації свого проєкту отримала ще ряд запрошень з інших університетів), але Університет Пенн – один із найстаріших та найшанованіших не лише у США, але й у світі, і входить у знамениту Лігу плюща, а Дитяча лікарня Філадельфії (CHOP) – теж у ряді найкращих лікувальних та наукових центрів світу. Подорожі передували численні переписки з моїм керівником та науковим центром лікарні, узгодження планів, пошук житла та сила-силенна інших завдань, які не давали розслабитися і впасти у смуток. От усе це позаду – і я там. Це була моя третя тривала робоча поїздка до США. Це, звичайно, значно полегшувало завдання, коли знаєш, як і що має бути, розумієш специфіку і менталітет, і чого очікувати.

Але в тому й полягають іронія долі і примхи життя, що постійно трапляються несподіванки і не завжди вони бувають приємними. Філадельфія – досить велике і розкидане за територією місто, моя локація в центрі, житло виявилося доволі далеко, за півтори години їзди на метро та електричці, а робоча активність починається із сьомої ранку. Це був ще той виклик, на який я не сподівалася. Але за новими враженнями, оформленням нескінченних дозволів і договорів, складанням іспитів, які дають право перебувати у клініці, час минав швидко. Будувалися плани, я готувала виступи, зареєструвалася на кількох конференціях і запланувала робочі поїздки в інші штати та лікарні, домовилася про участь у клінічних обходах і наукових конференціях (так тут називають щотижневі навчання у вигляді лекцій запрошених науковців). Почала пошук літератури для написання наукових статей, ще й придбала абонемент в університетський спорткомплекс, загалом, мої дні були розписані по хвилинах, тому витрачати понад дві години на дорогу було недозволеною розкішшю.

Урешті-решт із допомогою колеги з департаменту, у якому перебувала, я знайшла інше помешкання.

Цього разу із самого початку все складалося непросто, починаючи з етапу отримання гранту, підготовки, переписки та узгоджень – непрості стосунки, непрості умови, багато неочікуваних, не зовсім приємних бар'єрів, які доводилося долати, і це теж мене дечого навчило. І коли, здавалося, якось усе налагодилося – у світі було оголошено епідемію коронавірусної інфекції і почався локдаун.

Я тоді навіть не уявляла, що це так переверне мої плани з ніг на голову і буде головним розчаруванням року.

Я таки оптиміст. Бо все ж добула той "лимонад"! Нові реалії життя в чужій країні, у незвичних умовах змусили мене перебудувати плани і почати роботу над важливими, але не запланованими проєктами. Три місяці я була практично в ізоляції. Сама у великому будинку. Ніяких "живих" зустрічей. Там це було просто нереально. Я і світ за вікном, порожні вулиці, зачинені крамниці і кав'ярні. Я і світ за екраном ноутбука, родина, друзі і знайомі в "задзеркаллі". Багато переживань. Так, це досвід. Це – ті емоції, які не можна передати словами, це все те, що і руйнує, і водночас робить тебе сильним.

Потім дуже складне повернення додому: відміни і перенесення рейсів, пересадки, порожні аеропорти, у яких я реально відчула, що світ змінився і ніколи не буде звичним. Додому.  В Україну. На батьківщину. До родини і друзів. Напевно, так, як цього разу, я ніколи не хотіла повертатися. Хоча здоровий глузд говорив, що якщо вже хворіти, то безпечніше там (сумна іронія!). Але це все теорія, а практика й емоції диктують інше.

Тут, в Україні, була ніби інша реальність і інше життя, у якому я, здавалося, не жила ніколи і відчувала себе чужою. Усе було не таким і не так. Спочатку вражала безпечність і байдужість співвітчизників до власного здоров’я, скептицизм і відверте невігластво. Потім почалися розчарування. У ситуації, людях. Була неприємно вражена діяльністю, а радше, бездіяльністю українського МОЗ, особливо в порівнянні з діями американців. Насправді  всі люди в усьому світі однакові. І там усі були в паніці й не розуміли, що насправді відбувається і як слід діяти правильно.

І там теж я спостерігала ажіотаж у магазинах і порожні полиці, і якийсь час – дефіцит санітайзерів і масок. Але влада організувалася, і почали діяти чіткі федеральні правила. Усі розуміли і знали, що можна, а за що буде покарано. А наша, українська влада показала повний інфантилізм і займалася та й досі займається популізмом. По приїзді я відчула це особливо гостро.

Поволі збирала себе докупи. Намагалася не впасти у відчай, бо я ж оптиміст!

Девізом року, що минає, може бути: "Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими".

Усе ж для мене головним здобутком 2020 року є неймовірний досвід. Я навчилася бачити прекрасне навколо себе: весна, море квітів, прогулянки вулицями і парками. Я зустріла цікавих, чудових людей, справжніх профі своєї справи. Я пишаюся такими знайомствами. Це мій керівник, професор Діана Спатц, директор департаменту неонатології в дитячій лікарні Девід Мунсон та Кетелін Гіббс, його заступник, Ендрю Стінгоф, директор міжнародних програм лікарні, др. Рафаел Перес Еськамілья – один зі світових лідерів у темі ентерального харчування дітей. І ще багато тих, хто щиро мені допомагав і намагався зробити моє перебування там цікавим і успішним. Ці люди назавжди залишаться в моєму серці і думках, і ми точно будемо спілкуватися і працювати разом.

Я глибоко занурилася у проблему вигодовування хворих та передчасно народжених малюків, вивчала, як організований та функціонує банк донорського материнського молока, як збагачувати це молоко і створювати на його основі продукти харчування для найбільш уразливих діток. Неймовірно, але я встигла багато чого. Навчилася працювати онлайн. Ніколи не думала, що це так важко морально. Не думала, що так буду цінувати слухачів, які дивляться у вічі, коли є живе спілкування, а не монолог. Побачила, як ведуть такі наради і спілкуються американці і науковці з інших країн, була частиною їхньої команди. Для них це більш звичний формат. Отже, ситуація, у яку світ занурив COVID-19, показала нам нові виклики, навчила нас використовувати можливості, про які ми постійно говорили, але не дійшли до їх реалізації. Життя примусило.

Розчарування – могла б краще і більше. Відчувала досить довго майже фізичний біль від нереалізованих планів і від думки, що я навряд чи повторю саме цей досвід. Відмінилися важливі зустрічі і панельні дискусії, у яких була запланована моя участь. Я не зустрілася з дорогими і важливими для мене людьми у США.

Біль від утрат. Із життя пішли знайомі і дорогі для мене люди, колеги, які залишилися в пам'яті такими, якими я бачила востаннє. Це сталося неочікувано рано і несправедливо. Розчарування тут, удома. Ще раз повторю: прикро спостерігати за непрофесійними діями керівництва держави і Міністерства охорони здоров'я, нехтуванням прав медичних працівників, які, по суті, стали заручниками ситуації. Мізерні зарплати, відсутність достойних умов праці, і натомість лише слова. Мені прикро від того, що мої знання і нові вміння доводиться важко втілювати і доводити їхню важливість і необхідність.

Але це – нові виклики для нового року! Тому я щиро вірю, що прийдешній рік буде роком нових звершень, здобутків і нових надій.

Джерело: "ГОРДОН"