Живемо в атмосфері постійного невдоволення. Скрізь "зрада" і "ганьба". Нещодавно я поїхав на Донбас і побачив там іншу картину

"Гарячого" серпня 2014-го я вперше поїхав на Донбас. Тоді була в самому розпалі антитерористична операція. Очікували швидкого звільнення окупованої території. Але цього не сталося. Тому у відрядження на схід я їжджу ось уже майже чотири роки. За цей час я познайомився із сотнями місцевих жителів, які постраждали від бойових дій. Побачив багато сліз. Почув сотні історій. Здебільшого люди обурювалися, висловлювали невдоволення, скаржилися. І цьому є об'єктивна причина – війна.

Але також я спілкувався і з іншими людьми, яких війна не зачепила (якщо не брати до уваги відносно близьке проживання до лінії розмежування). Ці люди більшою мірою теж скаржилися. Хоча та "об'єктивна причина", відверто кажучи, далеко. Таке ж і в інших регіонах країни. Багато людей висловлює невдоволення, скаржиться й обурюється – є на те причини чи ні. І так дуже часто...

Спочатку скаржаться на погані дороги, потім – на ремонт цих доріг. Мовляв, через це доводиться стояти в заторах. Спочатку обурюються малою мінімалкою, а коли її піднімають – знову незадоволені. Мовляв, не треба цього робити, адже інфляція все з'їсть. Також скаржаться і на корупцію, але щойно чиновник або поліцейський відмовляється від хабара – обурюються цим. Адже дав хабар і – вуаля! – питання миттєво вирішено на місці!

Так і живемо. В атмосфері постійного невдоволення. Усе не так. Усе погано. Скрізь і завжди – "зрада" і "ганьба". А винні у цьому – уряд, президент, депутати, начальник, колега або сусід урешті-решт. Хтось інший, але тільки не "я".

Але ось нещодавно я знову поїхав на Донбас. І побачив там зовсім іншу картину...

КРАМАТОРСЬК. Тут живе переселенка з Горлівки Наталія Волошинова з чоловіком і двома дітьми. Коли почалася війна, кинули власну простору квартиру в рідному місті і вже майже чотири роки знімають маленьку двокімнатну квартиру в чужому.

– Довелося починати життя заново. Найскладніше було усвідомити, що це дійсно відбувається з нами, – розповідає Наталя.

Дівчина довго шукала роботу – і не знайшла. Але не опустила рук. Не стала сподіватися на допомогу держави. Дізналася про грантову програму на відкриття власної справи. Написала бізнес-план. Подала заявку і... отримала грант. Відкрила дитячу розважальну студію в Слов'янську. Тепер щодня їздить на роботу в сусіднє місто.

– Складно? – питаю. – Часом, – відповідає Наталя. І додає: "Якість життя залежить від нас самих. Якими фарбами ми розмалюємо своє життя – таким воно і буде".

МИРНОГРАД. Тиха вуличка на околиці міста. Старий, донедавна покинутий будинок. У дворі – свині чорні і білі, кролики, нутрії, фазани, перепілки. Домашню ферму організували переселенці з Донецька – Олександр та Олена Брюховець. До війни вони займалися туристичним бізнесом, тому після переїзду з рідного міста їм теж довелося все починати заново. Але, виявилося, це не найстрашніше...

Тільки втекли від війни – прийшла інша біда. У жінки діагностували рак молочної залози.

– У мене було два варіанти, – розповідає Олена, – жити чи померти. Я вибрала жити!

Жінці зробили операцію, а після цього чоловік і дружина відкрили домашню ферму. Спілкування з тваринами, каже Олена, допомогло їй одужати.

Тепер сім'я освоює нову справу. Поки самі і доглядають за господарством, і забивають, і продають. Але незабаром вже планують брати на роботу людей.

– У чому секрет успіху? – питаю. Олена відповідає. – Усе в наших руках. Ми не могли здатися. І ми не здалися.

СЄВЄРОДОНЕЦЬК. У своєму гаражі на околиці міста місцевий житель Олександр Моїсеєнко майструє маленький будиночок із металу. Це – техно-арт. Із заліза чоловік виготовив абсолютно різні скульптури: скрипку, павича, Змія Горинича, старий фотоапарат, люк-мурашник, карету, різні варіації лавочок примирення. Також майструє різні фігури з осколків від снарядів. Наприклад, "Хрест пам'яті" або міні-копію оглядової вежі донецького аеропорту. Такі скульптури він дарує в різні міста України. А до цього займався ремонтом мотоциклів.

– Усі мої роботи з осколків для того, щоб зберегти пам'ять про війну. Щоб це більше ніколи не повторилося, – розповідає Саша.

Також Олександр – волонтер. Допомагає українським військовим – безоплатно ремонтує техніку.

– Навіщо вам це? – питаю.

Олександр, не замислюючись ні на хвилину, відповідає:

– Це – мій обов'язок. Перш ніж вимагати від когось – треба вимагати від себе. Ти не можеш вимагати щось від держави, якщо елементарно не навів ладу у власному під'їзді.

Усі ці люди – герої циклу сюжетів "Близький схід" на "112 Україна". Телеканал запустив серію спеціальних репортажів спільно з UCBI II, проектом "Зміцнення суспільної довіри", який фінансує Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Так ось, цих героїв та інших учасників проекту об'єднує те, що вони думають інакше. Вони не скаржаться на життя, а намагаються щось робити. Будують свій бізнес, займаються громадською діяльністю, волонтерять... Цим вони змінюють країну на краще, а відповідно – роблять кращим і своє життя.

Звичайно, у них теж є безліч причин обурюватися (навіть більше, ніж у інших), але там, де більшість бачить проблему, – ці люди бачать можливість.

Тішить, що і на Донбасі, і в інших регіонах країни таких людей усе більше і більше (хоча ще дуже недостатньо, щоб стати домінантною силою). Але саме в них ми маємо повчитися. Адже дійсно – усе залежить від кожного з нас, а починати потрібно тільки із себе!

Джерело: "ГОРДОН"