Ми зробили багато дурниць протягом 25 років. Але, напевно, немає більшого економічного злочину, ніж відсутність ринку землі. Вона коштує нам дуже дорого

Скільки коштує дурість, або Розплата за відсутність ринку землі.

Ми всі платимо за свої помилки. Люди можуть називати це кармою, долею, підступами злих інопланетян, менталітетом нації, але це всього лише розплата за свої помилки.

Розплата постійно наздоганяє нас у реальному житті. Прогуляли школу – викликали маму до директора – позбулися ігрової приставки на тиждень. Напилися перед іспитом в інституті – опинилися в армії, лінувалися на роботі – підвищення одержав ваш колега. Піддався спокусі – втратили кохану людину. Наші вчинки завжди визначають майбутнє. Немає жодної злої карми – є дурна дурість. І є відповідальність за свої помилки. Так само як і є шанс їх виправити. Не в минулому, на жаль, – відправити термінатора до викладача з матаналізу не вийде. У майбутньому. Щоб не платити ще раз. Це стосується як людей, так і націй. Країни теж платять за свої помилки. Розумні країни більше їх не роблять.

Німці дорого заплатили за свою слабкість до нацизму. Виправилися і пішли далі. Успішно. Аргентина на початку XX століття була на рівні зі США. Але почала грати в популізм. І тепер, за 100 років, перебуває дуже далеко від США і неймовірними зусиллями намагається наздогнати цивілізований світ.

Венесуела ще 20 років тому була найбагатшою країною в Південній Америці. Легко сказати, найбільші у світі запаси нафти. Але потім вибрала свого Чавеса, який почав реалізовувати в країні політику, що точнісінько нагадувала програму українських парламентських популістів. Як підсумок – розплата у вигляді бідності мільйонів голодних людей, які виїжджають у сусідні країни.

Україна... Ми взагалі чемпіони за дурістю. Можна сказати, і за жадібністю політиків, звичайно ж. Але їхня жадібність – це не виправдання нашої дурості. Дурості суспільства, яке дозволяє залишатися при владі жадібним політикам. Наша дурість призвела до того, що ми 25 років говоримо про наявний потенціал, а на виході – суцільна імпотенція. І ми платимо за неї. І мусимо платити. По-іншому не буває. Питання в тому, чи хочемо ми продовжувати платити.

Ми зробили багато дурниць протягом 25 років. Але, напевно, немає більшого економічного злочину, ніж відсутність ринку землі. Вона, відсутність, коштує нам дуже дорого.

Нещодавно вийшло дослідження Світового банку. Вони підрахували, а не довіряти їхнім розрахункам уже точно немає причин, що українські землевласники мають найнижчу ціну за оренду землі в Європі, хоча якість українських ґрунтів – одна із найкращих у світі. Й українські землевласники – це не латифундисти з бразильських серіалів, це ті самі бідні селяни, які одержавли паї і не можуть повноцінно ними розпоряджатися. Не можуть розпоряджатися своєю власністю. За оцінкою Світового банку, ціни на продаж землі після введення ринку зростуть до $3–3,5 тис. за гектар порівняно з $1–1,5 тис., які діють зараз під час оцінки і продажу на тіньовому ринку. А це означає, що пропорційно має зрости й оренда.

І це скромна оцінка. Оцінка зростання на початковому етапі. У Польщі, наприклад, земля коштує приблизно $10 тис. У нас тут, звичайно, не Польща, за нею ще бігти й бігти, але введення ринку землі – це якраз один зі способів прискоритися, наздоганяючи Польщу.

Є ще статистика НАБУ, яка частково відкриває завісу того, скільки нам коштує відсутність ринку землі. Поки що в НАБУ є 25 справ щодо землі, і в межах цих справ утрати бюджету оцінюють у розмірі 450 млн грн, бо держава і місцеві громади втратили приблизно 7 тис. гектарів. Цю суму можна сміливо множити на 10. Чи навіть на 100. Щорічно. Адже йдеться про скромні 7 тис. гектарів. Тоді як загалом державних земель в Україні на 10 млн гектарів. Це, на секундочку, площа цілої Болгарії. Якою хтось керує. Українські посадовці керують. А як уміють керувати українські посадовці – ми знаємо. І здогадуємося, яка частина справедливих орендних платежів надходить до бюджету.

І, як завжди, якщо зірки запалюють, то це комусь потрібно. Якщо хтось утрачає, хтось же і знаходить. Адже не може бути так, що втрачають селяни, втрачає бюджет, але ніхто не одержує. Адже завжди є ті, хто виграє. От хто виграє від дешевої оренди? Українські агрохолдинги. Звичайно ж. Вони орендують землю найдешевше у світі й отримують надприбуток завдяки цьому, продаючи продукцію на експорт за світовими цінами. А потім ще й доганяються дотаціями коштом платників податків.

Хто виграє від відсутності прозорості, яку завжди дає ринок в управлінні державними землями? Звичайно ж, українські посадовці. А також українські політики, які одержують гроші на саботування земельної реформи і від корупціонерів, і від аграрного лобі. А українські платники податків не отримують мільярдів гривень, які могли б піти на будівництво лікарень і шкіл.

Це багато грошей. Дуже багато. За такі гроші можна довго стримувати депутатів від голосування і платити популістам, які будуть ходити по телешоу і розповідати про те, як прийдуть китайці і скуплять усю землю, а потім вивезуть її в Китай.

І це ми ще не беремо до уваги ефект від економічного зростання завдяки припливу інвестицій, які стримує відсутність ринку землі. Але це та сума, яку недоотримує вся країна. Разом із посадовцями, які не можуть її розпиляти. Отже, це той випадок, коли є звичайне шкідництво. Ми всі з вами платимо за це, але ніхто не отримує. Або отримують інші країни, у які заходять вільні кошти і сприяють економічному зростанню там. Зрештою, у світі немає ринку землі тільки у Венесуелі, на Кубі, у Північній Кореї та Зімбабве. І в Україні, звичайно ж. Тож у інвесторів чудовий вибір. А Україна втрачає 1–2% ВВП на рік. А це ще кілька мільярдів доларів. Які не були б зайвими для бідної країни, правда ж?

Годинник цокає. Адже оплата за нашу дурість погодинна. І ми платимо за таким тарифом. Тимошенко купує нові сукні, Ляшко виграє в лотерею, агробарони замовляють ще більше шампанського, а посадовці й далі купують Range Rover. Але нам не шкода, правда? Ми маємо можливість оплачувати ці рахунки ще кілька років, чекаючи на закінчення виборів. Адже українцям нікуди поспішати. У нас усе добре.

Джерело: Sergey Fursa / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора