Уявімо, що до кінця року ми проведемо парад перемоги у Севастополі. Чи змириться з такою принизливою поразкою Росія? Запитайте в Ізраїля, який виграв усі свої війни, але й досі не виграв тривалий мир

Інтелектуальний фронт: що стане нашою перемогою?

На днях Павло Казарін слушно атакував радянський штамп "економічний фронт", написавши, що існує тільки економічний, культурний, інформаційний тощо тил. Справжній фронт – лише у шанцях.

Оскільки економіка й інші сфери життя у нас не переведені на воєнні рейки, з автором важко не погодитися. Утім, є сфера, де точно розгорнутий другий фронт, на якому тривають справжні інтелектуальні бої. І від результатів цих баталій результат російсько-української війни залежить ненабагато менше, аніж від бойових зіткнень на справжньому фронті. Якщо не вірите, почитайте нещодавню дискусію на шпальтах Foreign Affairs, коли і як має завершитися російсько-українська війна чи бодай її гаряча фаза.

Головне питання, навколо якого точаться ці запеклі інтелектуальні бої, – що вважати нашою перемогою? Здавалося б, усе просто: як формулює відповідь українська влада, перемога – це повернення контролю, а отже, суверенітету над усіма українськими територіями в міжнародно визнаних кордонах.

Утім, уявімо, що до кінця року ми проведемо парад перемоги в Севастополі. Чи змириться з такою принизливою поразкою Росія? Чи припинить обстрілювати балістичними ракетами і дронами-камікадзе наші міста? Чи не готуватиме "третю українську війну", як готувала після підписання Хасав'юртівських угод другу чеченську? На жаль, вихід ЗСУ на міжнародно визнані кордони аж ніяк не стерилізує агресивний реваншизм Росії. Ба більше, без "метаної" (від грецького слова μετάνοια – "жаль, розкаяння у скоєному, покаяння") російського суспільства програш Росії в поточній війні лише каталізує ресентимент, на хвилі якого до влади може прийти не менш цинічний, але набагато радикальніший за Путіна лідер...

Не вірите – запитайте в Ізраїля, який виграв усі свої гарячі війни, але досі не виграв тривалий мир. До того ж, Україна сьогодні, на жаль, далеко не Ізраїль, а Росія – за всіх своїх проблем – досі набагато потужніша за арабських радикалів.

Варіант номер два. Зміна режиму в Кремлі. Вельми туманна перспектива. Чи готові ми вкладатися своїми ресурсами в розбірки між баштами Кремля? Чи є у нас такі сили й засоби, аби гратися у внутрішньоросійські розбірки? Чи громадянська війна, на порозі якої зовсім нещодавно опинилася Росія, справді в наших інтересах? Чи не народить сучасна російська смута чергових Леніна із Троцьким, які безжальним терором мобілізують мільйони слухняних рабів і почнуть буквально втілювати у життя гасло відомої радянської пісні: "Ми за ценой не постоим!" Як це працює, можна було подивитися в перебігу Бахмутської операції, у якій Пригожин без жодних вагань поклав десятки тисяч росіян за руїни містечка, яке не мало жодного стратегічного значення.

Звичайно, найбільш близький нам історично приклад – Друга світова, коли Німеччину та Японію лікували від агресивного мілітаризму окупацією, демілітаризацією та розміщенням на їхній території американських військових баз. Обом країнам така шокова терапія, безумовно, пішла на користь. Але, боюся, в планах наших союзників такий варіант не розглядається навіть як варіант z. А в нас наразі немає жодної можливості (і, я сподіваюся, бажання) знову реколонізувати Східноєвропейську рівнину, як робили наші предки тисячу років тому.

Я навмисно виношу за дужки питання ціни реалізації будь-якого з окреслених сценаріїв. Насамперед ціни як кількості санітарних і безповоротних утрат, але також зруйнованих міст, селищ, об'єктів критичної інфраструктури тощо.

Європа відбудувалася після жахіть Другої світової завдяки тривалому миру, ціною якого було визнання реалій розділеного континенту і залізної завіси між двома його частинами.

Звичайно, питань набагато більше, але обговорювати їх докладно – явно не формат допису у Facebook. Усе, що я хотів тут продемонструвати, – це що концепт нашої перемоги набагато складніший і багатогранніший, аніж вигнати останнього російського солдата (чи таки "москаля"?) з української землі. Ба більше, туманність, непроговореність, брак консенсусу щодо цього концепту – основна причина стратегічної невизначеності, яку Захід так майстерно продемонстрував Україні у Вільнюсі.

Бо Захід не має відповіді (принаймні консолідованої), що робити з Росією, окрім того, що вона має бути покарана за напад на Україну. А концепт української перемоги нерозривно зв'язаний із цим питанням, точніше, із відповіддю на нього.

Тому досі альянс наших союзників виходить із концепції "Україна не має програти", що, направду, вже доконаний факт. Аби схилити їх до перегляду формули на користь "Україна має перемогти", ми маємо не тільки героїчно вигризати наші землі на півдні та сході, а й почати важку роботу на інтелектуальному фронті. Бо дивним чином дефініція нашої перемоги лише здається простою й очевидною. Насправді ж її концептуалізація, продумування, вербалізація і відливання у чіткі формули – головний виклик перед українськими (і не тільки) інтелектуалами, наш справжній інтелектуальний фронт.

Бо дуже важко досягнути того, чого ти сам чітко не уявляєш.

Джерело: Gennadiy Druzenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора