Чоловік у військовій формі зайшов у під'їзд, за кілька секунд пролунав крик жінки. Тварюки, що розв'язали війну, бажаю вам вічно чути це виття

Увечері під'їхала до будинку і, не встигнувши заглушити двигун, відчула хвилювання.

Озирнулася. Усе, як завжди. Зелений вогник домофону, засніжена парковка, старенький Ford зі спущеними колесами, який стоїть на одному й тому самому місці ось уже 22 місяці.

Біля під'їзду – фігура чоловіка. Високий, широкоплечий, у військовій формі. Він кинув в урну недопалок і попрямував до дверей. Щось тривожне читалося в його жестах, поставі, ході.

За кілька секунд пролунав крик жінки. Жахливий плач. Виття.

Його ні з чим не сплутаєш. Так може ридати тільки мати. За своєю дитиною.

Господи, ще годину тому мені здавалося, що я давно очерствіла. Ховала батьків одного за одним, балакала із хлопчиками без рук і ніг у шпиталі, потрапляла під обстріл у місті, була контужена, їздила у спалені вщент домівки друзів.

Але нічого в житті не вразило мене так, як ця мить біля будинку.

Хода військового, остання затяжка, двері, дзвінок, жінка похилого віку.

– Ваш син загинув.

"200-й".

Знаю, їх тисячі. Море національних прапорів на цвинтарях, білборди з іменами героїв на дорогах, свічки на сторінках у соцмережах. Друзі, знайомі, однокласники. Це страшно і боляче. Це завжди сльози, клубок у горлі й дика ненависть. Але в цьому горі є якась домішка гордості, подяки, захоплення.

Я сьогодні застала момент, у якому немає ще нічого, крім нестерпного крику матері. Це найстрашніше обличчя війни, яке мені довелося бачити, чути, відчувати.

Дихати не можу.

Тварюки, що розв'язали цю війну, я не бажаю вам смерті, ні. Бажаю вам чути цей крик. Знову і знову. Знову і знову. Вічно.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора