Ідемо лісом, зачепилася гулькою – перша думка: розтяжка. Кричу псу: "Там заєць", – щоб він подалі втік

Гуляли з Гектором у сосновому лісі сьогодні.

Я гульку на голові накрутила, щоб кліщів у волосся не назбирати. Вони цієї весни особливо люті.

Ідемо лісом – сонце вийшло, хвоєю пахне, пташки щебечуть. Якби не постійна сирена на тлі, то було б відчуття, що ми в тому, минулому, мирному житті.

І раптом я своєю гулькою чіпляюся за щось. Підводжу очі – волосінь. Перша думка – розтяжка.

Головне, я цієї розтяжки в очі ніколи не бачила. Чому я про неї подумала? Цікаво мозок влаштований у жителів прифронтового міста.

І цим розумом усвідомлюю – бути такого не може, тут й окупації не було, та й узагалі, яка нафіг розтяжка на такій висоті.

А все одно завмерла, стою.

Ще кричу Гектору: "Дивися, там заєць". Ну, щоб пес подалі від мене відбіг. Я ж зараз вибухатиму.

Ну не дурненька?

Загалом, постояла кілька секунд і стала виплутуватися, варіантів же немає – 7.00, порожній ліс.

Виявилося, волосінь від дронового оптоволокна.

Харків, березень 2026 року, звичайний четвер.

Джерело: Анна Гин / Telegram

Опубліковано з особистого дозволу автора