Я засинала в шапці й думала: "Тварюки, ви все-таки мене зламали"

Хочеться почати з яскравої, дуже емоційної тиради матюків. Такої, що навіть останній алкоголік дядько Василь, який тримає у страху сусідній гуртожиток, почервонів би від збентеження.

Але я інтелігентна дівчинка, тому просто вдихну й видихну. Тричі.

Сьогоднішня ніч, безумовно, увійде в історію Харкова як одна із найжахливіших за останні чотири роки. А це місто бачило багато жахливого.

Понад три години ми сиділи в тамбурах, ванних кімнатах, підвалах і молилися. Летіло все – балістичні ракети, авіабомби, ударні безпілотники всіх модифікацій. Вибухи лунали, здається, в усіх районах міста й області. Один за одним.

Особисто я збилася з рахунку. Ми із собакою й папугою ховалися у ванній. Ну як "ховалися" – сиділи якнайдалі від шибок. Хоча яке це має значення в момент, коли постійно сиплються повідомлення: "Усі в укриття, ракета на місто!" Ти просто не можеш позбутися думки, що ця ракета зараз влетить просто у твоє вікно. А там байдуже, в якому місці квартири ти перебуваєш.

Такі масовані російські обстріли були й раніше. Але цього разу все множилося на температуру за вікном. -22 °С уночі. І ти не знаєш, за що молитися – за "дожити б до ранку" чи щоб скажені не влучили в останню вцілілу теплостанцію.

На другій годині цього пекла очікувано вирубило електрику. Влучили, тварюки. У нашому будинку миттєво зникло тепло. Батареї стали крижаними за лічені хвилини.

Мер Харкова тут же, вночі, у Telegram-каналі написав звернення до жителів, яке за настроєм більше скидалося на прощального листа.

Я наведу фрагмент.

"Обстріл Харкова триває вже понад три години. Удари йдуть цілеспрямовано по енергетичній інфраструктурі. Мета очевидна – залишити місто без тепла в сильний мороз. Нам доведеться ухвалювати важкі рішення. Щоб не допустити замерзання мережі, нам необхідно злити воду у системі теплопостачання 820 будинків".

"От і все", – подумала я. Або швидка смерть від ракети, або повільна від переохолодження. За...бись вибір. Вибачте, дядько Василь у мені все ж таки проривається.

Тут ще, напевно, треба обмовитися про мій фізичний стан, хоч я не хотіла розповідати. Але історія, схоже, може бути повчальною. Ще минулої середи я застрягла в ліфті, що тепер взагалі не новина, – несподівано вирубили світло. У ліфті, за сучасними мірками, я просиділа недовго – уже за 30 хвилин мене витягнув механік (якщо читаєш мене, любий Андрію, знай – ти супергерой). Але в ліфті було дуже холодно, і я встигла перемерзнути. Надвечір боліло вухо, до ночі – пів голови. У п'ятницю я вже була в щелепно-лицьовій. Флюс, кіста, щипці, кров, біль.

Це якщо коротко. Загалом сьогодні вночі, під час обстрілу, я сиділа у ванній кімнаті з розпухлим обличчям і стаканчиком "Німесила" в руках. Собака скиглить, ракети летять, світла немає, тепла більше не буде.

І в цьому всьому ах...ї що я зробила? Правильно, пішла спати. Наділа куртку, шапку, вкрила двома ковдрами добермана й вимкнула нафіг звук у телефоні.

Знаєте, згадала сцену з "Титаніка", яка мене в цьому фільмі зачепила найбільше. І це не ДіКапріо з Вінслет на кормі корабля. Це епізод із жінкою, яка під час дикої суєти озвірілих від жаху пасажирів тихо співала колискову, укладаючи дітей у каюті судна, яке тоне.

Вибачте, що я так багато говорю, це, певно, нервове. Але я продовжу.

Я засинала в шапці й думала: "Тварюки, ви все-таки мене зламали".

Потім думаю: "Стоп, куди помирати, мені вранці треба зняти ролик для британців". Завтра в Лондоні ВВС робить прем'єрний показ документалки про Харків. І режисер Альбіна дуже просила мене записати коротке звернення до глядачів. До речі, там sold out – усі квитки продані.

Лежу й думаю: от що я їм скажу? З-під ковдри, із флюсом на пів обличчя й шапкою на голові.

Так і заснула.

Прокидаюся за три години від того, що мені спекотно. Спросоння вирішила, що я в пеклі – котел, вогонь, чорти. Виявилось, дали світло. І опалення!

Зі щирим тріумфуванням "й...б твою матір!" (тут знову – дядько Василь, але вже в позитивній конотації) я розштовхала Гектора, і ми пішли гуляти.

Британцям я зняла надзвичайно красивий, засніжений харківський парк. Сказала, що справжні боги не на олімпі, а тут, поруч. Це українські робітники, техніки, енергетики, які вночі за 20-градусного морозу ремонтували розбиті орками системи, щоб повернути тепло в будинки.

Сказала, що найкращі люди на землі – це захисники ЗСУ.

Сказала, що божевільний кремлівський маніяк хоче вбивати. І що жодна дипломатія не здатна домовитися із серійним убивцею. Що нам потрібні Tomahawk, а їм – реальні санкції. Схема така.

Р.S. Я знаю, що зараз багато родин у Харкові, Києві, Дніпрі все ще залишаються без тепла. Я щиро вірю, що комунальникам вдасться його повернути. Ми маємо вистояти. І вистоїмо.

Р.Р.S. Сирена знову репетує. На область летять російські безпілотники.

Р.Р.Р.S. Фотки не буде, воно вам треба – набрякла Аня.

Р.Р.Р.Р.S. У мене на завтра квитки в театр. Піду.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора