Мені пишуть із-за поребрика: "Я Путіна не підтримую, за що ти мене ненавидиш?" А ви самі стали б виділяти когось із сім’ї божевільного маніяка?

Дивно, але на п'ятому місяці війни мені досі надходять повідомлення: "Навіщо ви узагальнюєте? За що ненавидіти мене особисто, я ніколи не підтримувала путінського режиму".

Гаразд. Якщо це питання досі залишається без відповіді для когось, спробую пояснити. Беру простий приклад.

Уяви собі, Лєн. Ти живеш у великому красивому будинку, який ви з Віталиком будували все життя. Торік ви наново ерекрили дах і встановили сонячні батареї. Дорого, звісно, але років за сім окупиться. І навіщо поспішати, у цьому домі ваші онуки ще виростуть.

І город у тебе такий охайний, і ти кожним огірочком тішишся  – він свій, рідний, вирощений своїми руками. Кущ малини цього року розрісся, красень, голландські тюльпани прийнялися, і груша нарешті прижилася. А як мило виноградна лоза обплтає літню альтанку!

Ось весна настане, мрієш ти, ми там мангальчик поставимо, а тут доріжку варто було б з каменю постелити, щоб твій добряк лабрадор бруд не тягнув на ґанок.

І ось сидиш ти ввечері в затишному плетеному кріслі на ґанку, вечеря доходить у духовці, Віталик із поливом порається, дітлахи носяться подвір'ям із собакою. І ти з келихом вина, находилася на день, озираєшся навколо і думаєш: "Ох, ось і воно є, щастя".

Уявила?

І тут, х...як, о п'ятій ранку у ваш будинок вривається божевільний вбивця-маніяк. Кричить, трощить усе навколо, кидає гранату на новий дах, рубає сокирою огірочки, тюльпани, малину, виноградну лозу. Він хапає брудними лапами все, що бачить, навіть спідню білизну складає в мішки. А ти нічого не можеш зрозуміти, тільки кричиш із жахом: "За що?" і "Будь ласка, не треба!" А він зв'язує твого чоловіка Віталика, стріляє йому в спину, потім ґвалтує твою старшу доньку, б'є лежачу матір, відрізає ногу твоєму п'ятирічному синові.

Що ти відчуваєш, Лєн?

Запитання риторичне. А тепер стеж за своїми руками.

Цей божевільний, який позбавив тебе всього, зруйнував твоє життя за одну годину, він сам із проблемної сім’ї. Батьки – алкоголіки, батько агресивний із психіатричним діагнозом, мати неосвічена, дітей не порахувати. І свої, і прийняті. Там злидні, страх, заздрість і злоба.

Як ти ставишся до всієї цієї сім’ї, Лєн?

Станеш ти якось виділяти двох дівчаток, хай це будуть Маша і Глаша, які хоч і відрізняються від усіх інших, бо читали книжки в дитинстві (де тільки дістали), але мають таке саме прізвище, що і весь рід біснуватого маніяка?

Вони жили поруч із ним, розмовляли, їли за одним столом, засинали під одним і тим самим перекошеним дахом.

І наче непогані дівчатка ці Маша і Глаша, добре вчаться, ходять у бібліотеку по середах. Дивно навіть, що змовчали, коли їхній брат курчатам голови скрутив. Подумали: "Ну, світ дитина пізнає, буває".

Коли він уперше задушив кота, навіть покартали його нерозумного, плакат у дитячій повісили: "Не души котів". А коли сусідського собаку отруїв, гидливо нахмурилися, стенули плечима, стали менше  з ним розмовляти, навіть цуратися. Усі зітхали: "Неприємно, так, але що тут поробиш, він же наша сім'я".

До речі, батько в цій сім'ї щовечора молитву читав, починалася зі слів: "Убивати, ґвалтувати й грабувати – це нормально, діти, це правильно". Маша і Глаша про ту молитву знали, але самі не слухали, бігли в сільський клуб на дискотеку.

Так от, коли ти питаєш, Лєн, навіщо я узагальнюю, коли з ненавистю говорю про сім'ю маніяка (зрештою, Маша і Глаша батька не обирали і навіть засуджують його молитви), я хочу відповісти: "Поки ця потвора росла, вони були на танцях. На танцях, а не на площі Свободи".

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора