Після ракетного удару частина мого університету в Харкові просто зникла. Але на стіні вціліла дошка, а на ній напис крейдою "23 лютого. Класна робота"
Сиділа вчора за своєю партою у 206-й аудиторії. Ревіла.
Журналісти знімають про Харків документалку до річниці війни. Попросили інтерв'ю, "якщо можна, у якомусь знаковому для вас місці".
У Харкові для мене будь-яке місце – знакове. Але подумала, покличу їх у педагогічний. Знаю, у "мій" корпус було пряме влучення, але з дороги руйнувань майже не видно.
Цікаво, як там.
Охорона пустила нас за ворота, і ми пішли до центрального входу довгою кипарисовою алеєю. Ідемо, і я кажу знімальній групі: "Не так уже й страшно начебто, он пташки співають". Пташки справді співали.
А потім ми підійшли до воріт. До того місця, де раніше була брама. Пробралися через розбиту арматуру, і я автоматично підвела голову до вікон своєї аудиторії. Її просто не було.
Здавалося б, за 12 місяців пекла здивувати вже неможливо. Але ні.
Цей ракетний удар був такий потужний, що частина будівлі просто зникла. Замість неї всюди лежать величезні гори з бетонних стін і шматків металу. Скло, рами, фрагменти парт, клаптики штор.
Я не інженер, але мені здається, відновити головний корпус Харківського педагогічного університету неможливо.
Рештками сходів ми почали акуратно підійматися на другий поверх, туди, де була моя аудиторія. Я йшла і вела рукою по розписній стіні, тут ми з дівчатами завжди фотографувалися. Тоді ще не було камер у мобільних телефонах, нас знімав хлопець із мехмату на модний тоді фотоапарат Polaroid. Він вишиковував нас на сходах, командував: "Си-и-ир", і ми реготали.
Напевно, ці знімки все ще лежать десь у батьківському домі. Мені поки що бракує сміливості відкрити старі альбоми.
Із вулиці нам гукнула комендантка: "Друзі, тільки не ходіть у велику лекційну, там можуть бути обвалення".
Велика лекційна. Уціліла половина від неї. Тут я складала держіспит із вікової психології. Пам'ятаю, так перехвилювалася, що, поки ми чекали результатів, зомліла.
– Дивися там, не впади, – хвилюється оператор. Усміхаюся.
Цієї весни ми мали зібратися на ювілей – 25 років із дня вручення дипломів.
Я прийшла раніше, дівчата. Ходжу руїнами.
Ось вона – наша аудиторія. Без скла, холодна, засипана осколками.
А дошка на стіні цілісінька, уявляєте. Уціліла. І напис крейдою "23 лютого. Класна робота"...
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора