Лише обійнявши дочку, я заплакала. Ми плакали про довгу розлуку, про бабусю з дідусем, із якими дочка не змогла попрощатися, про загиблих друзів, розбиті будинки, сім'ї, долі, нездійснені мрії

Понад п'ять годин мене не випускали з аеропорту "Бен-Гуріон". "Мадам, пліз вейт", – це всі пояснення, які мені надали.

Разом зі мною біля кабінету комісара з безпеки зібралося 30 таких самих підозрілих, мабуть, особистостей.

Китайці, ефіопи, казахи. Хлопець із Білорусі сказав, що стоїть під цими дивними дверима з ранку. На годиннику опівніч. Ні води, ні їжі, ні можливості вийти.

Хотілося кричати. Я добиралася три доби, їхала на чотирьох поїздах, пройшла десяток перевірок, оглядів, паспортних контролей. І весь цей непростий шлях я здолала з однією метою – побачити свою дитину.

Я понад рік не обіймала дочки, пустіть мене до неї, товаришу комісаре. Вона ж зовсім близько, за стіною. Залишилося 100 метрів, пустіть!

Нічого із цього я не сказала вголос. Трималася. Мовчала. Слухняно чекала.

Прибув рейс із Москви. Пасажирів майже в повному складі скерували до нас, в імпровізоване гетто потенційних злочинців. Галасливі чоловіки напідпитку почали голосно розповідати анекдоти, жінки стали обурюватися.

Я сиділа на стільчику, обійнявши свою жовто-блакитну сумку із тризубом, і слухала їхній прикметний акцент. Той самий, що протягом останніх 14 місяців траплявся лише у телефонних перехопленнях СБУ.

Хотілося тікати.

Несподівано назвали моє ім'я, я увійшла до невеликого кабінету, і після трьох безглуздих запитань комісар мене відпустив.

Утомлена, голодна, приголомшена перельотом і виснажена очікуванням, я вийшла у величезний зал аеропорту.

"Мамо!"

Перекрикуючи сотні чужих голосів, пробираючись крізь загородження, перекидаючи чиїсь валізи, на мене мчала моя дівчинка з величезним букетом квітів.

"Мамо!"

Лише обійнявши дочку, я нарешті заплакала. Ми плакали голосно, без сорому, без слів. Про все. Про таку довгу розлуку, про бабусю з дідусем, із якими дочка не змогла попрощатися, про загиблих друзів, про розбиті будинки, сім'ї, долі. Про мрії, які не здійснилися.

Будьте ви прокляті, люди, які розв'язали і підтримували цю війну. Будьте ви прокляті.

P.S. Просто з аеропорту ми поїхали слухати шум моря. Тому що життя триває завжди.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора