У Гектора посивів кінчик вуха. А я думала, крейдою вимастився. Молодий же ще пес із Харкова

Поки ми гуляли із собакою, повітряна тривога в Харкові спрацювала 12 разів. Шість разів заволала про загрозу ударних дронів і шість разів прогула відбій. Ми гуляли трохи більше ніж годину.

Чесно, голова розколюється.

Так хотілося птахів послухати. Але ж ні. Їх чи сирена заглушує, чи Shahed. Останній тиждень це нескінченне деренчання в небі викликає вже не страх, а роздратування. Так їх багато. І вдень, і вночі.

А я першоцвітів насушила, формочки перемила, смолу приготувала. Хочеться нарешті поринути у творчість – сісти й довго так, вдумливо, складати композицію із проліску й калюжниці болотяної.

Але в мене майстерня на балконі, вікна панорамні, усе тремтить, навіть коли безпілотник збивають у сусідньому районі. Тільки вийду, рукавички надіну, смолу розведу – тремтить. Але це нехай, це гарне тремтіння, добре.

Військові нещодавно насмішили. Кажуть, їм керівництво не дозволяє винаймати квартири на Салтівці. Бо небезпечний район.

Я тут навіть не знаю, який смайлик поставити. Напевно, той, що регоче. А чого плакати? Ми тут чотири роки живемо. І нічого.

Ну, як "нічого"? У Гектора ось посивів кінчик вуха. Я спочатку вологою серветкою терла, думала, крейдою вимастився. Ще гадала: ну звідки в нас крейда? Виявилося, сивина. Молодий же ще пес, п'ять із половиною років.

Харків.

Знову сирена волає. Здається, "відбій". Хоча в цій какофонії вже не розібратися.

А я однаково сьогодні залила кілька прикрас. Пофіг. Хочеться життя.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора