У Харкові дощ. Холодний, осінній. Думаю, наша перемога так само заскочить усіх зненацька, як цей дощ
У Харкові дощ. Холодний уже, осінній. Такий, коли в кіно головні герої неодмінно загортаються у плед і сідають із келихом вина біля каміна. Літнього цьогоріч не було майже. Посуха стояла кілька місяців, фермери й пожежники, упевнена, мріяли про сьогоднішній день. Такий довгоочікуваний дощ, а заскочив зненацька. Не знайду свої гумові чоботи, мабуть, залишила на дачі. Гектор виріс із торішнього дощовика, не змогла застебнути навіть на шиї.
Ми йдемо гуляти в темний парк. У мене немає ні пледа, ні каміна, ні вина. Лише настрій дощу.
Ноги промокли, вогко.
Тато в дитинстві пояснював, як волога збирається з поверхні водойм, піднімається вгору, накопичується і знову сиплеться на землю. А мама завжди говорила: "Це просто небо сумує за кимось, Анюто".
Я сьогодні мамина донька. Небо сумує. За Артемом, за Остапом, за Віталькою.
Небо сумує за Світланою. Вона загинула в березні 2022-го, біля магазину на Салтівці. Ішла по хліб – прямий уламок у серце.
Світлана. Завжди така усміхнена, добродушна. Ми разом гуляли з дітьми на майданчику, потім якось доля рознесла, чи що. Зустрічалися рідко, але я завжди рада була її бачити. Реготуха з ямочками на щоках.
У такі похмурі вечори ми завжди грали з батьком у шахи.
– Подумай ще, дочко, рокірування тут недоречне!
Господи, тату, як тебе бракує.
Сьогодні нестерпно бракує кожного, кого ховала за ці два з половиною роки.
Середина осені, 2024-й, Харків, дощ. Небо сумує за ними. За сотнями, тисячами. Усміхнених, сміхотливих, із ямочками на щоках.
Чесно, сьогодні немає сил на ненависть до виродків, які розв'язали й підтримують цю війну. Мабуть, це емоційна втома.
Я думаю, наша довгоочікувана перемога ось так само заскочить усіх зненацька, як цей дощ.
– Мішо, де колекційне шампанське, тут стояло в серванті?!
– Любочко, так випили ще 2023-го, пам'ятаєш, під час блекауту?!
І така смішна буде метушня, світла.
Вірю.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора